***
Я бігла попереду всіх, включно Фанніонора, навіть не озираючись на Вір’єна й Таргаса. Мене гнала вперед дика сила - страх, змішаний із надією. Якщо там справді мій родич… якщо він живий…
Коли ми наблизилися до західної стіни, гул бою посилився.
Повітря було важке від пилу та диму, горло пекло, а очі сльозилися. Десь зовсім поруч вирувала пожежа: язики полум’я жадібно облизували дахи будівель. Гул вогню зливався з криками поранених і дзвоном зброї, створюючи хаос, у якому важко було розрізнити окремі звуки.
Та навіть крізь цей морок і чад я його побачила.
Дітор.
Він стояв серед руїн, обличчя залите потом і кров’ю, але очі - палаючі, рішучі. Його руки тримали меч так впевнено, ніби він народився з ним. А перед ним - нова хвиля чудовиськ.
Цього разу насунула неочікувана хвиля ворогів. Не туманні породження, не лайурі - гірше. Це були гобліни. Десятки, а може й сотні. Маленькі, але злобні, вони шипіли, вищали, наче скажені щури, й сунули вперед суцільною темною хвилею. Їхніх жовтих очей та кривих кликів тут лише бракувало.
Дітор бився відчайдушно, але водночас холоднокровно. Його клинок світився срібним сяйвом, і з кожним ударом він розпанахував груди черговому гобліну. Один з потвор стрибнув йому на спину, намагаючись вчепитися пазурами в шию, але хлопець розвернувся так стрімко, що я аж здивувалася. Меч розсік чудовисько навпіл, розбризкуючи темну кров на камінь.
Він рухався швидко й упевнено: відбивав удари, ухилявся, контратакував. Кожен його крок був точним, немов у досвідченого воїна. У цю мить він уже не виглядав юнаком, яким я знала його до сьогодні. Переді мною стояв боєць, немов загартований у сотнях битв, і навіть хаос навколо не міг похитнути його рішучості.
Але гобліни все сунули й сунули, наче їх ніколи не бракувало.
Я більше не витримала дивитися збоку. Вихопивши меч, кинулася у натовп разом із ним.
Перший гоблін, що трапився на моєму шляху, навіть не встиг підняти свою іржаву залізяку - моє лезо розпанахало його від плеча до грудей. Тепла темна кров бризнула на мене, але я навіть не моргнула.
- Нарешті! - кинув Дітор крізь шум бою, ухиляючись від арбалетного болта й одразу встромляючи клинок у живіт іншому ворогу. - Думав, ти лиш дивитися будеш!
- Наче ти мене зовсім не знаєш, - огризнулася я, відсікаючи руку черговому гобліну й підбиваючи ногою іншого, аби Дітор мав вільний прохід для удару.
Ми билися пліч-о-пліч, немов усе життя тренувалися разом. Він діяв стрімко та точно, я - важче й агресивніше. Я прикривала його з флангу, він - мою спину. Разом ми перетворили хаотичний натиск ворогів на криваву м’ясорубку.
Гобліни сипалися один за одним, а нові все лізли з провулків, звалювалися зі стін, наче потік, що не мав кінця. Вони верещали, били іржавими клинками, кусалися, намагалися навалитися гуртом, аби задавити нас числом.
- Їх забагато! - вигукнув Вір’єн.
Я й не помітила, як він опинився поруч, з мечем, вкритим криваво-чорною піною.
- Чаклуна зараз не вистачає, - зітхнув Дітор, відбиваючи черговий напад.
- Ми не знаємо, де він, - відповіла я, скориставшись короткою миттю перепочинку.
- Він за стіною, - хлопець різко махнув рукою у бік, де у бійки сходилися велетні. - Нам довелося розділитися.
Від цієї несподіваної новини я на мить завмерла. І даремно. Лезо гоблінського ножа ковзнуло по моїй нозі, розсікши шкіру й залишивши пекучий слід болю. Та щоб мене здолати, цього було замало. Стиснувши зуби, я розвернулася і з розмаху відрубала ще одну огидну голову. Бризки гарячої крові полетіли мені на обличчя, але я не зважала.
Я знову втрутилася в розмову, хоча й ризикувала втратити пильність:
- А якого крека, він там робить?
- З місцевими магами намагається приспати цих створінь, - крикнув Дітор крізь гуркіт бою.
Добре, що цього разу я не впала в ступор. Та й питати було ні в кого: як узагалі некромант може допомагати ельфам? Вони ж ненавидять темну магію, вважають її прокляттям. Невже обставини справді настільки безнадійні, що навіть ворога довелося визнати союзником?..
А гобліни все не закінчувалися. Здавалося, що їх хтось поряд безперервно плодив, випускаючи хвиля за хвилею.
Вони взяли нас у щільне кільце, й навіть довгий спис Таргаса вже не давав відчутної переваги. Кожен удар відбивався новим натиском, кожна здобута перемога - новою загрозою.
Та раптом у повітрі засвистіли стріли. На даху протилежного будинку, а далі й ще на кількох вулицях, виринули постаті лучників. Їхні залпи пробили лави ворогів, і кільце почало рватися. Ми видихнули з полегшенням - врятували нас якраз вчасно. Майже всіх. Ми, вчотирьох вижили, а от деяким ельфам не пощастило.