Дякувати не було коли: нова хвиля жовтооких тварюк уже нишпорила далі, грабуючи й підпалюючи інші квартали міста. Паскудні мородери нишком витягали все цінне, залишаючи після себе лише дим і смерть.
Тож ми кинулися туди, де ще тривала бійня. Нам би, звісно, дістатися до Крис’єра - раптом він потребував підтримки. Та всі добре знали: там, де сходяться в бою маги, звичайним людям не місце.
***
Здавалося, цей день не закінчиться ніколи. Спочатку туман, потім пошуки, артефакт, далі лайурі… і на додачу ще й гобліни. Суцільний кошмар, що тягнувся без кінця.
Та нарешті земля перестала здригатися, а з неба - сипатися каміння. Бій між велетнями завершився. Хто переміг? Судячи з тиші, що повисла над руїнами, - маги.
Лайурі заверещали тонкими, пронизливими голосами, зібралися в зграю і майже миттю залишили місто, наче їх хтось зігнав. Гоблінів же добивала міська варта - відчайдушно, без пощади, бо кожна хвилина зволікання могла коштувати нових життів.
Повітря довкола було густе, наче його можна було різати ножем. Усе просочилося димом від пожеж і гаром, що змішувався із запахом крові. Чути було стогони поранених і плач тих, хто шукав близьких серед тіл. Місто виглядало так, ніби саме життя втекло з нього: вулиці всіяні уламками, дахів бракує половині будинків, а колись білі стіни тепер почорніли від кіптяви.
Ми ж сиділи біля будинку, куди зносили всіх поранених, а трохи далі складали мертвих. Сиділи виснажені, з мечами на колінах, ніби ці залізяки могли ще хоч чимось допомогти. Ходити містом і шукати сили було ні в кого, навіть у мене. Але ми мусили переконатися: Сіра - загинула у цьому божевіллі, поранена й безпорадна, чи, може, їй усе ж вдалося втекти.
Поки ми спостерігали, Дітор розповів, що сталося на самому початку, коли туман тільки-но накрив місто. Він із чаклуном перебував у одній кімнаті. І раптом Кріст’єру зробилося зле: він зблід, а його природно світлі очі потемніли, наче сама тьма захопила їх. Потім, мов зачарований, він вискочив з будинку Марлі й кинувся вулицями.
Дітор побіг за ним. Дивно, але на нього туман не діяв зовсім: жодного опіку, жодної рани, на відміну від усіх, кого він зустрічав дорогою. Бігли вони один за одним, доки не дісталися до будівлі, що нагадувала храм… але не зовсім. У ній Кріст’єр бігав від стіни до стіни, мов загнаний звір. Його не турбували ні опіки, ні кров, що йшла з рота та очей.
Тоді їх застала ельфійка. У її руках були засушені трави. Вона підпалила їх, і приміщення швидко наповнилося гірким, їдким димом. Дивним чином той дим почав зцілювати Кріст’єра: його дихання вирівнялося, а опіки почали загоюватися. Потім ельфійка промовила до нього кілька слів незнайомою мовою - і він повернувся до тями, наче вийшов із трансу.
Та не минуло й багато часу, як до жінки приєдналися місцеві маги. Вони недовго радилися з Кріст’єром - і той погодився допомогти. Діторові ж нічого не лишалося, як піти за ним слідом.
Але дорогою на них наскочила зграя гоблінів, тож довелося затриматися. Саме тому він опинився з нами, а не серед магів.
- Оллівіджиен? – несподівано звернувся до мене ельф-вартовий.
- Так, - підтвердила я, відчуваючи, що коли залишимося наодинці, доведеться багато чого розповідати… і ще більше - брехати.
- Вас запрошує до себе Фанніонор. Вас і ваш загін, - продовжив він так спокійно, наче йому й не доводилося годину тому битися на смерть.
Вір’єн лише здивовано глянув на мене, але промовчав. Не став виправляти чи уточнювати, і я була йому за це вдячна: зайві слова зараз могли б тільки зашкодити.
Сидіти й чекати на новини про Сіру далі вже не мало сенсу. Скоріш за все, дівчини в місті немає, й сподівання натрапити на неї тут - марні. Та й нам самим не варто було довго затримуватися в цьому місту.
Тож ми вислухаємо, про що саме хоче говорити намісник, знайдемо Кріст’єра, сподіваюся, він не спить виснажений після бою, заберемо Оріде - і продовжимо свій шлях до Триграда.
***
Та попри всі наші плани, у місті нам довелося ще трохи затриматися.
День, що видався надзвичайно важким, поступово переходив у ще більш важку ніч.
Щойно ми з’явилися біля палацу Фанніонора, нас зустріла Лілунаї з поганими новинами. Поки нас не було, прийшла Сіра й забрала Оріде.
Спочатку вона довго переконувала його, що далі вони мають іти лише вдвох. Та напівкровка виявився впертим і непохитним - він хотів дочекатися нас. І тоді зрадниці не залишалося нічого іншого, як вдягнути на нього нашийник-артефакт і, за допомогою магії, тягти письменника силоміць.