Навіщо він їй?
Ми могли тільки здогадуватися. Але відповідь напрошувалася сама: усе через його дивну здатність “чути місто”. Іншого пояснення просто не було.
Звісно, ми були готові вже цієї ж миті вирушати за ними, та доля розпорядилася інакше. Кріст’єр, наш наймач, знову лежав безтямний, знесилений до краю. Ельф-цілитель, що наглядав за ним, обіцяв: до перших променів сонця він поставить хлопця на ноги. Але чекати до ранку означало втрачати дорогоцінний час - і кожен із нас це чудово розумів.
***
Та це були ще не всі випробування.
Фанніонор вирішив віддячити нам за допомогу. Тож запросив він нас не просто так до палацу, а на вечерю - урочисту, але водночас таку, що більше скидалася на поминальну трапезу.
Усі присутні сиділи з похмурими обличчями. Ніхто не сміявся, не жартував, навіть келихи вина підіймалися без звичного дзвону - радше як данина традиції, аніж прояв радості. Повітря було просякнуте втомою й тягучим смутком: щойно пережита битва ще не відпустила нікого з нас.
Свічки кидали тремтливі відблиски на обличчя воїнів і радників, від чого їхні риси здавалися ще суворішими. Здавалося, навіть стіни палацу дослухалися до тиші. І тільки бард, сидячи в кутку, тягнув свою меланхолійну пісню, що розтікалася залою. Її нескінченність лише гнітила, нагадуючи про втрати.
Мене, як почесну гостю, посадили по ліву руку від Фанніонора, за головним столом, де сиділи лише обрані - старійшини, командири й кілька радників. Мої супутники ж опинилися осторонь, серед простих ельфів. Ті поводилися чемно, навіть стримано-приязно, проте в їхніх поглядах ховалася холодна відстороненість: чужинці залишалися чужинцями, хай би що вони зробили для цього міста.
- Скажи-но мені ось що, - нарешті порушив мовчанку намісник, злегка нахилившись у мій бік. Його голос прозвучав тихо, щоб не чули зайві вуха. - Що такого важливого змусило тебе їхати в Триград?
Я відклала виделку, якою до цього ліниво колупала в тарілці, і перевела погляд на ельфа.
- Просто супроводжуємо чаклуна, - відповіла я спокійно. - Йому заманулося помандрувати світом.
Майже не збрехала.
Намісник перевів свій погляд через стіл, туди, де сиділа частина нашого загону.
- Дивний напівкровка, - промовив він, не зводячи очей із Дітора.
Я розуміла: йшлося зовсім не про мого родича.
- Знаєш, чий він? - запитала я тихо, хоча й не очікувала прямої відповіді.
Самим словам про “напівкровку” я не здивувалася. Десь глибоко, на краєчку свідомості, давно вже здогадувалася: Кріст’єр не був чистокровним. Але ніяк не могла вловити - хто саме його друга половина. Питати напряму ніхто з нас ніколи нікого не смів: така була негласна домовленість у загоні. На початку шляху мене це цілком влаштовувало. Але тепер… тепер хотілося знати більше. Принаймні заради чого ми ризикуємо життям. Чи - заради кого.
- Ні, - відповів Фанніонор після короткої паузи. - Але його сила скута. Хтось дуже могутній колись приклав чимало зусиль, аби хлопець не став черговим Темним Володарем.
Я лише хмикнула на ці слова. Дійсно, варто було Кріст’єру трохи почаклувати - і він уже лежав без свідомості кілька днів. Я бачила це на власні очі.
- Може, воно й на краще, - відповіла я, згадавши минуле. Я добре пам’ятала, як неконтрольована сила може перетворюватися на стихію, що зносить усе на своєму шляху.
- Може й на краще, - погодився намісник, - але під час битви Онтанір був змушений зняти обмеження.
Я ледь втрималася від лайки. Метал у пальцях хруснув - і виделка зламалася навпіл.
- І що тепер? - запитала я, намагаючись стримати голос. - Що з ним буде?
- Онтанір повернув усе назад, як було, - відповів Фанніонор повільно. - Та…
Ельф замовк, і цього було достатньо. Його недомовка звучала гучніше за будь-які слова. Якщо печать уже одного разу зірвана, то рано чи пізно вона впаде знову. А друге пробудження могло обернутися катастрофою.
Короля немерців цьому світові не вистачало. Занадто багато він уже пережив.
- Наскільки це місце захищене? - продовжила я розпитувати, уважно стежачи за реакцією намісника. - Чи не відчує хтось за межами вашого Лісу, якщо Кріст’єр використає силу?
- Звичайно ж, ні! - обурено вигукнув ельф, наче саме запитання вже було образою для честі його народу. Його очі блиснули холодним вогнем, а голос набув металевих ноток. Та, трохи подумавши, він уже значно спокійніше додав: - Хоча… через присутність титанів я не можу бути певним. Їхня магія занадто давня, надто глибоко вкорінена в сам світу, аби хтось узявся робити однозначні висновки.