Адже всім відомо, як полюбляють веселитися фавни. Разом із німфами вони можуть годинами блукати нічним лісом, співаючи, танцюючи та примушуючи заблукалих подорожніх приєднуватися до їхніх ігор. І тепер уся ця розпалена юрба закружляла навколо нашого вогнища під ритмічний спів флейт, піднімаючи вгору іскри, немов зорі. У руках майже кожного фавна виднівся бурдюк із вином, запах якого швидко наповнив повітря.
Не встигла я й оком кліпнути, як одна з дріад вихопила за руку Дітора, котрий витріщився на її напівоголені ноги, й потягла його в коло. За її прикладом інші підхопили Таргаса та Кріст’єра, змушуючи їх підтанцьовувати під ритм музики. Вір’єн на диво тримався - можливо, лише тому, що сидів поруч зі мною й якимось дивом стримувала його від спокуси.
- Ох, завтра в когось голова тріщатиме, - пробурмотіла я до нього. - Не гірше, ніж після Бригінської гульні. Їхнє вино хоч і легке на смак, та все ж підступно п’янке. До того ж ліс не зовсім безпечний. Невідомо, звідки гобліни потрапили до Орвендора. Може, так само й химери знайдуть шлях.
- То треба це зупинити, - похмуро мовив він.
- Ти головний, ти й зупиняй, - скривила я посмішку.
- Щось мені підказує, що в мене нічого не вийде, - відказав він, кидаючи скоса погляд на танцюючу юрбу.
- Тут ти правий. Але заспокойся. Сьогоднішня ніч особлива. Жоден немирець не перетне чарівний кордон німфів.
- То нащо лякала небезпекою?
- Бо вона нікуди не дінеться, - холодно відрізала я. - Просто залишиться за кордоном. Вранці весь цей п’янючий натовп розійдеться, а ми залишимося. Тож і сам не пий, і слідкуй, щоб інші не зловживали.
- І коли це ти взяла на себе роль головної в нашому загоні? - іронічно примружився він.
- Із задоволенням повертаю її тобі, - кинула я, навіть не обернувшись.
Вір’єн не став продовжувати суперечку, а я не наполягала. Ми ще хвилин із десять сиділи мовчки, слухаючи, як німфи дзвінко сміються, а флейти фавнів витягують із ночі шалену мелодію. І вже коли здавалося, що розмовляти більше нема про що, аристократ раптом знову заговорив:
- Хто ти насправді?
Я боялася цього питання. Уникала його весь шлях, щоразу вправно відводячи розмову убік. Та дедалі важче було ховатися за напівправдою. І схоже, час вичерпано: доведеться дати бодай якесь пояснення. Бо інакше мене справді можуть раптово здати інквізиції.
- Ким би я не була колись, тепер я цим більше не є, - відповіла я після паузи. - Я трохи володію шаманською магією й уклала договір із кількома духами. Не більше, але й не менше. Вам нема чого хвилюватися. Я не перетворюся на чудовисько, яке з’їсть вас серед ночі.
- Якщо це правда, то чому Дітор так на тебе схожий? - не вгамовувався Вір’єн. - Я його запитував: у нього немає ні братів, ні сестер, жодних родичів. То що?
Я важко зітхнула, скрипнула зубами й втупилася у вогонь, наче там могла знайти відповідь або хоча б відстрочку. Але полум’я, як і завжди, лише тріпотіло, не даючи жодної поради.
- Це важко пояснити, - нарешті сказала я. - Мабуть, Дітор помилився. Десь у нас таки був один спільний пращур, на якого ми обидва так схожі…
- У вас кров іншого кольору, - перебив він. - У тебе вона темна, наче стигла вишня, а в Дітора трохи світліша, проте все одно - не червона.
Аргумент звучав надто переконливо.
- Отож, знову все впирається в того самого пращура, - гірко мовила я. - Він міг бути ким завгодно…
У цю мить за моєю спиною різко хруснула гілка. Я миттєво здригнулася, а рука сама потяглася до зброї.
Нарешті допомога прийшла - щоправда, не звідти, звідки я сподівалася, й аж ніяк не в тій формі. Та розмову довелось завершити. Принаймні на сьогодні.
- Залиште зброю й ідіть за нами, - пролунала команда чітким жіночим голосом, у якому відчувалася звичка віддавати накази.
- Я залишу тут свій меч за однієї умови: ніхто сторонній до нього не торкнеться. Це не жарт і не погроза. Це питання життя, - обережно промовила я, повільно обертаючись до дріади обличчям.
Вона стояла за кілька кроків від нас, і натягнута тетивa її лука була спрямована просто мені в серце. Поруч із нею інша дівчина тримала на прицілі Вір’єна.
- Його ніхто не чіпатиме. Залишиться там, де ти покладеш, - холодно відповіла дріада.
Я кивнула й повільно опустила зброю на землю. Вір’єн же вагався, і тому перша стріла зі свистом встромилася в землю просто біля носка його чобота.
Я ледь стрималася, щоб не гримнути на нього, але аристократ нарешті зібрався й поклав свої мечі поряд із моїм. Його рухи були повільні, демонстративно обережні, ніби він боявся зайвим рухом спровокувати постріл.