- Ідіть за нами, - пролунало знову. Короткий наказ, у якому не було місця для заперечень.
Цього разу без погроз: дівчата-вартові прибрали стріли, хоч луки й залишалися напоготові. Ними і просто стукнути можна. Їхні очі пильно стежили за кожним нашим кроком, немов ми вже були полоненими, навіть якщо ще цього не усвідомили.
***
Нас привели до двох високих верб, що росли так близько одна біля одної, ніби були створені з єдиного коріння. Здавалося, не лише їхні гілки переплелися в химерне мереживо, а й самі стовбури злилися, утворивши суцільну стіну з живого дерева.
Наша провідниця схилилася вперед і прошепотіла кілька слів - заклинання чи пароль, зрозуміти було важко. І раптом верби заворушилися: товсті гілки затріщали, наче кістки, що повертаються на місце, кора затремтіла, а стовбури повільно розійшлися, відкриваючи вузький прохід. За ними виявилася вузенька стежка немов вона вела до серця самого лісу.
Підганяти нас не було потреби: після побаченого ніхто й не думав сперечатися. Ми рушили вперед, а позаду дерева знову зімкнулися, залишивши за нами лише суцільну стіну з переплетених гілок. Здавалося, що шлях назад тепер закрито назавжди.
Тут ліс був іншим. Він ніби дихав чарами й стародавньою силою. Стежка, якою ми йшли, світилася м’яким сяйвом - то розквітлі нічні квіти розкривали свої пелюстки, випромінюючи ніжне світло, немов дрібні зорі осипали землю. У повітрі лунав спів тисячі пташок - і хоч була глибока ніч, ліс не спав. Навпаки, він здавався на диво пильним, наче сам спостерігав за кожним нашим кроком.
Шлях закінчився біля величезного дуба, такого старого й могутнього, що його стовбур змогли б охопити хіба з дюжину чоловіків, і то не факт. Його коріння здіймалося з землі, переплітаючись у химерні вигини, і серед цих коренів, наче на природному троні, сиділа правителька дріад.
Вона скидалася радше на уособлення самого лісу, ніж на істоту з плоті й крові. Її волосся, світле, мов ранкове сонце, спадало хвилями аж до землі й було прикрашене жовто-червоними квітами - ті самі барви палахкотіли й у її вбранні, яке начебто було витканим із осіннього листя. Здавалося, що вона не просто сидить на троні з коренів - дуб виріс саме для того, щоб тримати її.
Її постать випромінювала спокій і водночас непохитну силу, ту саму, яка робить ліс безсмертним: весною він розквітає, влітку буяє, восени скидає листя, але завжди живе, завжди відроджується.
Ми стояли мов зачаровані, і навіть Вір’єн, який зазвичай не втрачав своєї зверхності, тепер не зводив погляду з правительки дріад.
- Ви ведете за собою небезпеку, - замість привітання промовила вона. Її голос був молодий, дзвінкий, а от погляд - навпаки: важкий, повний мудрості, яку здобувають лише ті, хто бачив занадто багато літ і смертей.
- Ми… - почала було я, та одразу замовкла. Відповідати мав Вір’єн. Це його справа - говорити від імені загону. Але аристократ не поспішав. Його, схоже, вразила врода лісової правительки: він дивився на неї так, ніби забув і про небезпеку, і про власне ім’я. Чари королеви діяли миттево.
Тож довелося продовжувати мені:
- Про яку саме небезпеку йде мова?
- Ти знаєш, - відповіла вона. Та не дочекавшись моєї відповіді, підвелася та почала повільно наближатися. - Ту, що йде за вами аж від тієї сторони гір. Не сперечайся. Це марна трата часу. Мені про це розповіла моя сестра.
Сестра… Значить, оріади. Виходить, хтось із них бачив нас у дорозі й уже встиг поділитися новинами з дріадами.
Я мимоволі зітхнула. А ще ж ми проїздили луки, гаї, струмки та річки, а попереду - пагорби. Такої шпигунської мережі не було в жодного з королів.
- Вони переслідують лише нас… - почала я, але мене одразу перервали.
- Ні, - промовила королева дріад, і її голос пронісся крізь деревне гілля, немов шепіт вітру, але відчувалася влада та твердість. - Вони несуть загрозу всім.
Я це й без неї добре розуміла. Ті, хто ризикував порушити межі лісу, могли накоїти біди не лише нам.
- Але, - продовжила вона, повільно обводячи поглядом нас, - від них є й користь. Пустельники занадто знахабніли і наважилися перейти кордон. Тож ці… химери визнали їх більш смачними, аніж нас. Тому я вас пробачаю.
Її слова були холодними, але не без гумору: королева не тільки карала, а й відчувала іронію ситуації, яка виникла через химер.
- А зараз хочу почути, - додала вона, роблячи ще один крок уперед, - що у вас за мета, через яку вас переслідують?
Тут я штовхнула Вір’єна в бік: він старший, тож нехай пояснює, можливо, йому відомо більше подробиць. Я кинула на нього погляд, сподіваючись, що він зможе пролити світло на те, що залишалося незрозумілим. Розговорити Кріст’єра мені так і не вдалося протягом цих днів: він залишався замкненим у собі, мов стара скриня з іржавим замком, яку ніяк не вдавалось розкрити.