- Звідки знаєш? Уночі ж лило, як з відра.
- Та то вночі. А під ранок злива скінчилася, ось тоді вони, схоже, й лишили сліди. Зараз туман розійшовся - от і помітили. А за містом усе спокійно було? - це вже було звернено до мене.
- Так. Мабуть, кури їх не цікавлять, на відміну від лисиць.
- Може, тимчасово переберешся до міста? - стурбовано запропонував Лібка.
Чутки про звірства потвор не раз доходили навіть до столиці.
- Дякую, та все ж краще ризикну.
Бойд ще трохи посидів із нами, переважно розмовляючи з Лібкою. Він ум’яв майже половину хліба й, нарешті підвівшись, побіг далі - чи то працювати, чи то збирати нові плітки.
***
Залишок дня минув у турботах, тож часу думати про чудовиськ не було. Але щойно закінчилася зміна, ці думки знову заполонили мою голову. І, наче чиясь невідома сила, щось підштовхнуло мене дорогою додому звернути убік - подивитися на загадкові сліди.
Пліткам про вовкведів я не надто вірила, тож тим більше здивувалася, коли справді знайшла залишки відбитків. Вдень дощу не було, тож вони збереглися доволі чітко, хоча вартові й намагалися їх затоптати важкими чоботами. Все ж я змогла оцінити і розмір, і кількість. Принаймні пів дюжини. Не менше. І прийшли вони з півночі.
Цікаво, кого вони переслідували?.. Це запитання виникло невимушено, адже поруч я помітила ще один слід - ледь виразний відбиток людського чобота. Підошва мала інший візерунок, ніж у вартових. Чужинець? Подорожній? А може, хтось, хто знає більше за нас?
Я б іще залишилася біля міських мурів - раптом вдасться розгледіти щось нове й потішити свою розбурхану цікавість. Та раптова злива все зіпсувала: небо різко потемніло, і важкі краплі за лічені хвилини змили всі рештки слідів, немов і не було їх ніколи.
***
Додому я приїхала наскрізь мокра й люта, мов гроза, що тільки-но вщухла. Хотілося якомога швидше стягнути з себе одяг і зануритися в гарячу воду.
Але!
Завжди існує це кляте “але”.
Переохолодження чи застуда мені не загрожували - як і Ебону, - проте про себе я могла подбати сама, а от мій кінь - ні. Тому насамперед я взялася за нього: зняла сідло й збрую, ретельно витерла насухо, пригладила гриву й лише потім дала сіна та поклала до кормушки майже подвійну порцію вівса. Ебон схрумтів її з апетитом, тихо пирхнувши, наче дякував. Лише після цього я нарешті дозволила собі піти до будинку.
Роздягаючись на ходу й кидаючи мокрий одяг просто на підлогу, я дісталася до невеликої кімнати, де на мене чекала дерев’яна лоханка, наповнена водою. Кілька хвилин - і над нею вже піднімався легкий пар, обіцяючи розслаблення.
Я занурилася й відчула, як гаряча вода змиває втому та холод, але разом із розслабленням у свідомість повернулися тривожні думки. Вовкведи…
Химери нового виду. Щось середнє між вовком і ведмедем, та й не зовсім живі. Здоровезні й водночас напрочуд спритні, вони мали гострі пазурі та ікла. І найстрашніше - їх невідступно вела жадоба крові: гарячої, свіжої.
Колись, років із п’ять тому, їх вивели горе-маги як експеримент. Та довго утримувати під контролем чудовиськ вони не змогли - бракувало сил. Химери розірвали своїх творців, а далі вирвалися на волю, оселившись у хащах. Улітку вони полювали на диких звірів, а взимку, коли їжі бракувало, не гребували й людьми.
Та ніколи раніше вони не збиралися в зграї. Принаймні, мені про таке не доводилося чути. І ось тепер - організовано, цілеспрямовано, ніби їх хтось вів. Хто? Навіщо? Це залишалося загадкою.
Одне було очевидно: вовкведів боялися всі.
***
Прокинулася від того, що вода в діжці встигла охолонути. Наново гріти вже не мало сенсу - за вікном сірів світанок. Схоже, поки дрімала, я всю ніч несвідомо підтримувала температуру, а щойно міцний сон остаточно накрив мене - полум’я згасло. Добре хоч не втопилася. От би рідня зраділа, дізнавшись про таку безглузду смерть… особливо мої брати.
Зібравши розкидані по кімнаті речі, я взялася їх сушити. Почала з чобіт і плаща - того, чого запасного не мала. Решта одягу мене не турбувала: діставши зі скрині чистий, я швидко переодяглася, залишивши мокре сохнути як є.
Тіло нищив біль від незручної пози під час сну, м’язи тягло й ломило. Та часу на жалість до себе не було. Осідлавши Ебона, я рушила на роботу. Попереду був останній день перед вихідним, і спізнюватися зовсім не хотілося.
Кінь ішов упевненою ходою, розбиваючи копитами калюжі, в яких відбивався тьмяний ранковий світ. Місто прокидалося повільно, так само як і я, розтягуючи сонливість у кожному подиху прохолодного повітря.