Аристократ розповів те, що мені й так було відомо. Нічого нового, нічого, що могло б прояснити ситуацію. Після своєї короткої доповіді він, схоже, зрозумів, що час діяти далі, і вирішив розпитати правительку: чи не бачили вони тут нещодавно дівчину з хлопцем.
Його слова прозвучали обережно, поважливо, адже перед ними сиділа та, чия влада над лісом була непорушною. Я відчула, як ліс ніби завмер у очікуванні відповіді, а королева дріад повільно нахилила голову, уважно вивчаючи аристократа, мов намагаючись відчути його наміри й серце.
- Нещодавно вони проходили тут. Та їх було не двоє, а троє, - спокійно відповіла королева. - Білява дівчина, напівкровка… і ще один. Здоровань у білому плащі. Вони йшли по самому кордону Лісу та Пагорбів. Ще щось цікавить?
- Наскільки вони нас випереджають? - знову запитав Вір’єн, швидко зорієнтувався.
- На три дні, - відрізала дріада, дивлячись на нього поглядом, за яким щось переховувалося.
Я з аристократом обмінялася поглядами. Він, як і я, чудово розумів - поки ми в лісі, шанс скоротити цю відстань майже нульовий. Дріади не люблять поспіху, а стежки їхнього краю самі підлаштовуються під тих, хто ними йде. І якщо вони не захочуть - ми можемо й тиждень кружляти серед дерев, так і не вийшовши на слід.
- Ви нам допоможете їх наздогнати? - цього разу запитала я.
- Дивлячись, що ви можете запропонувати натомість, - відповіла королева, і в її очах спалахнув дивний вогник.
Я на мить завмерла. Мені здалося, що я вхопила за хвіст її натяк. І не помилилася: жінка стояла занадто близько до Вір’єна, щоб це було випадковістю. Її пальці майже торкалися його плеча, а погляд ковзав ним так, ніби розглядав не людину, а коштовність, яку хочеться привласнити.
- А що бажає пані? - спитав аристократ. У його голосі бриніло щось середнє між цікавістю та холодною ввічливістю. Та й він зрозумів, про що йшлося.
- Ти вже знаєш, - усміхнулася королева, і, не чекаючи згоди, взяла його за руку та повела кудись углиб переплетених коренів велетенського дуба.
Я зітхнула, відчуваючи знайоме роздратування. У цих ельфів і дріад усе завжди зводиться до гри, де ставки занадто високі, щоб гратись легковажно.
Але коли пара зникла серед зелених тіней, у голові спалахнула нова думка: питання, на яке я не мала відповіді. Добре, що ми тут не самі - королівські вартові стояли на місцях, пильні та мовчазні, наче частина дерев.
-24-
Дякуючи допомозі дріад, ми вийшли з лісу значно раніше, ніж розраховували, проте відстань між нами та зрадницею не зменшилася. Здавалося, їй теж хтось допомагав. Або щось. І я не виключала жодного варіанта. На прощання Амадрія, королева дріад, попередила: у їхніх володіннях є стежки, що не підвладні навіть їм.
Втім, від однієї з вартових я дізналася ще дещо важливе: крізь землі дріад не проходив хлопець на ім’я Раміс. Але й за ним трохи простежили: перетнувши пагорби, він рушив до Триграду самостійно. Вже щось.
Чергові неприємності чекали одразу ж, щойно ми остаточно залишили Вічний Ліс і звернули на схід. Дорога вела нас крізь розлогі поля, де вітер ганяв суху траву, аж поки не вивела до невеличкого поселення. Спершу ми зраділи: буде змога купити харчів, відпочити, може навіть почути новини. Та доля розпорядилася інакше.
Село виявилося мертвим. Ні людей, ні худоби, навіть собачого гавкоту. Лише гнітюча тиша й застиглий у повітрі запах крові. Підсохлі червоні плями тяглися дверима хатин, парканами, навіть посеред дороги. Але тіл не було - жодного. Наче хтось стер усе життя з цього місця разом із його мешканцями.
- Що тут трапилося?.. - розгублено прошепотів Дітор, озираючись на всі боки.
- Або вампіри, або гулі. Або й разом, - сухо підсумував Кріст’єр.
- Із чого ти так вирішив? - запитав Вір’єн.
- Якби це були орки чи пустельники, лишилися б трупи, - пояснив чаклун. - А тут навіть душ я не відчуваю. Зазвичай розгнівані передчасною смертю вони залишають слід у повітрі. Але тут - порожнеча. Ріда підтвердить.
- А? Так, - розгублено погодилася я. - Жодної “свіжої” душі.
- Треба обшукати всі хати, комори, горища й льохи, - дав команду Вір’єн. - Можливо хтось вижив. Але пам’ятайте: якщо знайдете когось, не поспішайте кидатися на допомогу. Це може бути пастка. Як зі шамраком. І до заходу сонця ми маємо бути якнайдалі звідси.
Мої супутники розійшлися, а я зайшла до найближчої хати. Двері зірвані з петель, стіни подряпані, вкриті засохлими кривавими смугами. Я провела пальцями по бурій плямі, а тоді несвідомо торкнулася її язиком.