Насправді я збрехала, коли сказала, що нічого не відчуваю. Не хотілося сіяти ще більший страх. Я відчувала…
…Молода жінка. Її серце розриває жах, коли гострі ікла впиваються в горло. Вона намагається вирватися, біжить, спотикається, ховається в домі - марно. Ніч, місяць пробивається крізь рвані хмари. Село у вогні. Вовкодлаки шматують усе живе. А недалеко від них стоїть він - людина з хижою посмішкою, ікла блищать у світлі полум’я. Справжній, істинний перевертень. Той, хто володіє і людською, і звіриною сутністю. Його “діти” - сліпо слухняні, виконують кожен наказ…
Я різко обірвала видіння, хапаючи повітря. Кров і смерть мене давно не лякали, але ця картина різанини мирних мешканців обпекла серце. Колись, у далекому минулому, я, можливо, й насолодилася б таким видовищем. Але тепер - ні.
Коли ж я втратила свою холодну байдужість? Чи то Забуття лишило в мені відбиток, чи чиясь інша рука непомітно змінила мене?..
Ми повинні йти. Негайно. Інакше нас затягне в справи перевертнів.
- Ріда, - гукнув Кріст’єр, коли я вийшла назовні. - Таргас когось знайшов. Ходімо, подивимося?
- Авжеж, - кивнула я.
У підвалі однієї з хат чулося тихе схлипування. Я обережно спустилася вниз, у руках стискаючи тонкий срібний ніж.
- Хто тут? - тихо покликала я. - Якщо ти людина, виходь.
Плач зупинився.
- Я не вийду, - пролунав тремтячий дитячий голос. - Мамка наказала тут чекати, поки вона не прийде.
- Мамка зараз не зможе прийти, - збрехала я, простягаючи руку. - Вона попросила мене подбати про тебе. Злі звірі вже пішли, ховатись більше нема сенсу.
Хлопчик нерішуче виліз зі схованки і, вчепившись за мою шию, розридався ще голосніше.
- Тихо, тихо, все добре… - шепотіла я, підіймаючись вгору слизькими сходами.
На світлі дня ми роздивилися дитину: брудне обличчя в сльозових потьоках, скуйовджене волосся, подерта сорочка. Я поставила його на землю й міцно взяла за руку. Різким рухом зробила невеликий надріз на шкірі.
- Ріда, ти що робиш?! - вигукнув обурений Дітор.
Я не відповіла. Лизнула кілька крапель крові з леза, заплющила очі. Не варто було лякати малого.
- Чистий. Людина, - сказала я нарешті. - Зараз знайду тобі теплий одяг.
Я увійшла до його хати, де колись жила сім’я. Снігу в цих краях не було, та холод ночей пробирав до кісток. Без верхнього одягу дитині не вижити. Повернувшись, я принесла оберемок речей і почала його одягати.
- Як тебе звати? - запитала я, аби відволікти.
- Нардан, - відповів він, простягаючи руки.
- І скільки ж тобі років?
Хлопчик показав шість пальців.
- Тітко, а ти… вампір?
- Ні.
- А чому пила мою кров?
- Кров зберігає інформацію про свого власника, - пояснила я. - Ну що, готовий їхати?
- Готовий. А ти мене не з’їси?
- Сирим - ні, але от якби трохи зварити… думаю, цілком їстівний вийдеш.
- Ріда! - роздратовано вигукнув Кріст’єр. - Не лякай дитину!
- А тітка кумедна, - хмикнув Нардан. - Моя мамка теж так жартує, коли я її не слухаю. Ми ж до мамки поїдемо, правда?
- До неї, куди ж ще, - впевнено сказала я, саджаючи його поперед себе в сідло. - Вона ж сама просила привезти їй синочка з підвалу. Ну що, гайда?
- Мг-г, - кивнув хлопчик.
Я пришпорила коня, і ми помчали геть від проклятого села, намагаючись якомога далі відірватися від місця, де ще витав запах смерті.
***
До заходу сонця ми встигли дістатися наступного селища. Жовторічне виявилося вдвічі більшим за попереднє й обнесене високим частоколом. Тутешні мешканці добре знали, що таке небезпека, і вже давно готувалися зустрічати її не з порожніми руками. Деякі палі були загострені, деякі обгоріли на вогні, наче хтось перевіряв їх на міцність. Вартові при брамі мали списи та луки, хоча виглядали більше як селяни, ніж воїни.
Ми постукали у двері першої-ліпшої хати й попросилися на нічліг. Двері відчинила сива, згорблена від років бабуся. Ледь глянувши на малого Нардона, вона здригнулася й одразу впустила нас у дім, бо хлопчина виявився її онуком.
Про те, що трапилося з їхніми сусідами, мешканці нічого не знали: бабця повернулася від своєї доньки лише два дні тому. Звістка, яку ми принесли, вразила селище до глибини душі. Люди, ще зранку зайняті звичними клопотами - сушили білизну, лагодили паркани, поралися біля худоби, - тепер бігали в паніці, збираючи зброю, ховаючи дітей у підвали. З кожної хати долинали крики й плач. Адже всі добре знали: вічна війна між перевертнями й вампірами найбільше б’є не по замках чи фортецях, а по звичайних людях.