Не раз вони писали королю прохання захистити прикордонні землі, та всі ті листи залишалися у секретерів. Руджеро Другий жив собі спокійно на своєму замку, подалі від небезпеки. Його більше цікавило, чим набити черево й як зручніше прикрити свій товстий зад, ніж доля підданих. Головне, щоб податки надходили вчасно.
Мені тут аж ніяк не хотілося затримуватися, тому я наполягала, щоб із першими променями сонця ми рушили далі. У цьому мене підтримали всі. Але щодо іншого погляди розійшлися. Захист Жовторічного. Ми були найняті, щоб охороняти чаклуна, а не рятувати всіх підряд. У ельфів ми ледве вибралися живими - добре, що взагалі живі залишилися. Та Вір’єн мав іншу думку. І як старший у групі, зі згоди Кріст’єра, він прийняв рішення допомогти людям. Лаятися було марною тратою часу. Вмовляти - тим більше. До того ж і Дітор наполягав, що ми не маємо права кинути селище напризволяще.
Я лише махнула рукою, ковтнувши невдоволення, й наказала Кріст’єру триматися поряд зі мною. Якщо вже доведеться вляпатися в нові неприємності, то краще бодай тримати своїх близько.
***
До настання повної темряви селяни сховали всіх, хто не міг битися, у підвалі голови селища. Та підвал той був непростим: у його глибині вівся потайний хід, вихід якого знаходився аж під стінами Варграду - невеликого, але добре укріпленого міста. Там люди справді мали шанс вижити, якщо Жовторічне паде. Саме туди мені кортіло запхати й Дітора, однак я стрималася: його місце зараз було поруч із нами.
Ми влаштували засідку вп’ятьох разом із жовторічцями. Хто саме з’явиться цієї ночі - вампіри чи перевертні, а може, обидві напасті разом - ніхто не знав. Були й сумніви, чи взагалі вони наважаться прийти, проте надія на тиху ніч виявилася марною.
Щойно місяць виплив з-за рваних хмар, “зграя” одним стрибком подолала високий паркан, мов чорна хвиля тіней, і розлилася вузькими вулицями. Вони вдиралися до хат, нишпорили всередині, проте всюди знаходили лише порожнечу. Я, сидячи на дзвіниці над центральною площею, дивилася на цю картину й лічила одне за одним розмиті силуети. Не менше сотні. Холодок пробіг по спині. Це ж скільки селищ вони вже винищили, щоб назбирати таку силу вовкулаків?
Меча я не поспішала діставати. На початок бою в мене було дещо ефективніше. Я натягнула тятиву, зарядивши стрілу зі срібним наконечником. Подих вирівнявся, погляд зосередився. Звісно, до влучності ельфів мені далеко, але цього разу рука не здригнулася: перший постріл знайшов ціль, влучивши вовкулаку просто в око. Його крик різонув ніч і став сигналом до початку справжньої різанини.
Звірі миттєво оточили вежу, загрозливим колом замикаючи мене в пастці. Я лише зневажливо скривила губи в усмішці й випустила другу стрілу. Срібний наконечник знайшов свою жертву, й вовкулак, захрипівши, затрясся в конвульсіях, а потім, як і попередній, розсипався попелом, наче й не існував ніколи. За мить так само впав і ще один. Решта завила - протяжно, люте виття розірвало ніч - і, відскочивши назад, вони на мить завмерли, не наважуючись підійти ближче.
Та ця пауза тривала недовго. Протяжне, владне виття їхнього ватажка змусило “зграю” знову кинутися в атаку. Вони поперли на дзвіницю, наче чорна хвиля з пазурами й іклами. Їхні кігті були міцніші за залізо, гострі, як леза. Вони впивалися в деревину, і звірюки з неймовірною швидкістю підіймалися вгору. Я ледве встигала виймати з колчана наступну стрілу, натягати тятиву й стріляти.
Дошки під моїми ногами здригалися від їхніх ударів, стіни вежі деренчали, а місяць, розлившись блідим світлом по небу, ніби висвітлював це криваве дійство для когось невидимого глядача. Здавалося, що весь світ зійшовся у цьому вузькому колі світла й тіней - і від того, чи втримаю я цю висоту, залежала не лише моя доля, а й життя тих, хто сховався під землею.
Та я була не сама. Наче примарні тіні, з темряви підворіття виринули Вір’єн і Таргас, а з протилежного боку з’явилися чаклун і Дітор. Хлопці билися відважно й завзято, ніби знали, що відступу немає. Діторів меч сяяв у місячному світлі й розсікав ворогів, а заклинання Кріст’єра палали яскравими спалахами, обпікаючи ворогів і лишаючи за собою запах озону та сірки.
Як виявилося, й у Вір’єна також була не проста зброя. Обидва його клинки були викувані з додаванням срібла, а потім ще й зачаровані на міцність - удари відбивали пазурі перевертнів, немов від каменю. Таргас же не мав магічної зброї, втім і йому вистачило кмітливості: замість звичного списа він узяв осиковий, і кожен його удар ставав для ворога смертельним. Ті, кого він колов, більше не піднімалися.