Повітря було просякнуте запахом крові, гару й мокрої вовчої шерсті. Крики, рик і завивання накладалися один на одного, перетворюючи ніч у хаос. Металевий присмак у роті нагадав, що я прикусила губу, навіть не помітивши цього. Стріли давно скінчилися, тож я витягла свій меч, холодний метал якого ніби відгукнулася на моє напруження.
Я кинулася вперед, і перший удар відчувся так, наче клинок увігнався не в тіло, а в кам’яну брилу. Хруст кісток і гарячий бриз крові обпік руку. Перевертні тиснули хвиля за хвилею, їхні очі світилися кривавим голодом, а виття вожака рвало ніч на шматки.
Бій виявився випробуванням на витривалість. Перевертні наступали хвиля за хвилею, їхні очі світилися кривавим голодом, а завивання зливалися у єдиний моторошний хор. Ми ж трималися пліч-о-пліч, не даючи їм жодного шансу оточити нас.
Та раптом посеред бою я помітила постать. Він. Господар. Істинний перевертень. Його поява була наче тінь серед хаосу, і я відчула, як холод пробіг хребтом. Він не очікував спротиву - і це мене потішило. Якби його вбити, зграя розсипалася б сама. Поодинці вони не масштабна загроза.
Прорубавши собі шлях крізь кількох його “дитинчат”, я вийшла просто на нього. Наші погляди зустрілися. Він устиг ухилитися від мого першого удару, відступив на кілька кроків і, рикнувши, скинув одяг. Перед очима почалося огидне видовище перетворення: його тіло вкривала чорна шерсть, щелепа видовжувалася, оголюючи ряд гострих іклів, а очі спалахнули червоним вогнем ненависті.
Я змахнула мечем, але сталь ковзнула по його шкірі, немов по броні. І тоді я зрозуміла: звичайна зброя тут безсила. Я скинула з себе останки обережності й дозволила істинній силі вирватися назовні.
Добре, що поряд не було свідків. Бо проти перевертня тепер стояв не воїн-людина, а створіння, яке в народі називали демоном. Кігті видовжилися, ікла випнулися, очі засвітилися хижим жовтим, вуха витяглися й загострилися, а на лобі спалахнуло клеймо хгарра. Тіло налилася силою й стало важчим, міцнішим. Кожен рух наповнювала надлюдська швидкість і лють.
Моя раса не знала страху перед укусами перевертнів. Ми були швидші, сильніші, і могли вирвати серце ворога одним точним ривком.
Бій тривав недовго. Його пазурі рвали повітря поруч із моїм обличчям, я ж відповідала ударами, що розсікали його плоть. А тоді один стрибок - і мої пальці розірвали йому груди. Я стояла, стискаючи в руці ще тепле серце господаря, з якого стікала гаряча кров. У голові спалахнула небезпечна думка - скуштувати. Солодкий запах пульсував у ніздрях, кличучи.
Я ледве стрималася.
Зграя, відчувши смерть вожака, завила й розсипалася в темряву, зникаючи між хатами.
- Ріда! - голос Дітора повернув мене до тями. - Ти як?
Я здригнулася. Він уже наближався, і тому я, стискаючи волю в кулак, якомога швидше повернула собі людський вигляд. Не варто зайве лякати… навіть тих, хто вважає тебе другом.
- Інтерлюдія -
Ріки східних гір були пофарбовані не від червоної глини, якою здавна були повні їхні береги, а від крові. Вода несла її безкінечними потоками, змішуючи запах металу з гірським вітром. Світ довкола перетворився на кривавий кошмар, у якому не залишалося місця для милосердя.
Моя жага крові остаточно взяла гору над розумом. Я била і рвала, нищіла і вбивала - усіх, без розбору. Людей, нелюдів, воїнів, беззбройних... не мало значення. Удар за ударом, тіло за тілом - і вже важко було відрізнити, хто ворог, а хто випадкова жертва. Я була не захисником, а різником, приреченим зливати у землю життя тих, кого мала би берегти.
І лише тоді, коли серце моє майже втратило будь-яке відчуття, я почула його голос…
- Пробач мене, - тихо, але невідворотно, наче дзвін у тумані. - З мене вийшов поганий захисник. Ви кликали не мене, і на мене не покладали своїх надій. Я не та, на кого чекали… і не виправдаю ваших сподівань, як би не намагалася.
Ці слова розсікли моє божевілля глибше, ніж будь-який меч. Сила, що не належала мені від народження, гнітила зсередини, вимагаючи все нових і нових жертв. Вона тиснула на серце, ламала кістки, палала в жилах полум’ям невтамованої жорстокості. Відмовитися від неї я не могла - але й приборкати її не мала влади. Це була моя кара. Прокляття за всі гріхи минулого життя, за помилки, що здавалося, ніколи не знайдуть прощення.
Але його голос не стихав. Він торкався мене, наче ніжний подих ранкового вітру, що розсіює туман. Його руки - загрубілі від меча, але дивом м’які - торкнулися мене, заспокоюючи розлюченого звіра, що вирував у моїй крові. І я здалася.