- Ріда, що ти там угледіла? - звернувся до мене Дітор, коли я раптово звернула з дороги вбік.
- Сліди, - відповіла я коротко, уважно вдивляючись у відбитки на мерзлій землі.
- Чиї? - він під’їхав ближче, намагаючись розгледіти те, що я вже вловила.
- Вовкведа. Одного поки що.
Дітор нахмурився. Його голос, зазвичай легковажний, тепер зрадливо здригнувся:
- Може, це й не за нами?
Він сам чудово розумів, наскільки крихка ця надія, і слова звучали більше як слабка спроба заспокоїти себе, ніж переконання.
- Не знаю, - зітхнула я, відчуваючи, як у грудях стискається невидима петля. - Але перевіряти бажання немає. Вперед!
Я різко пришпорила Ебона, і він, фиркнувши, рвонувся з місця, підіймаючи клуби снігу копитами. Решта змушені були рушити слідом.
Холодний вітер різав обличчя, а простір навколо здавався безкраїм і пустим, хоча насправді був занадто відкритим. Ні дерев, ні пагорбів, ні захисту - лише ми, мов чорні цятки на білій рівнині.
Що ж, цього варто було чекати. Рано чи пізно наші переслідувачі мали нас виявити. Шкода тільки, що сталося це тут, де ніде сховатися, ніде влаштувати засідку. Лише кінська швидкість і наша витривалість тепер могли врятувати нас від зустрічі, до якої ми були зовсім не готові. Але гнати коней засніженою, ще й незнайомою дорогою було надто ризиковано. Під товстим шаром снігу могла ховатися будь-яка пастка: зледенілий ухил, ковзка плита чи прихована яма. Достатньо лише одного необережного кроку - і хтось із нас полетить сторч головою вниз, під копита, ризикуючи вже ніколи не підвестися. Тож ми тримали коней у вузді, стримуючи їхній запал, і рухалися повільніше, обережніше, прислухаючись до кожного хрускоту снігу під копитами.
***
Ніч опустилася на землю швидше, ніж ми встигли дістатися бодай якогось трактиру чи хоча б віддаленого селянського хутора. Морок зійшов раптово, немов важка завіса, і нам залишалося лише скреготати зубами від холоду й змиритися з тим, що ночівля чекає просто неба, на вогкому та промерзлому снігу. Повітря різало легені морозною свіжістю, а темрява дедалі густішала, наче намагаючись задушити нас своїм тягучим, безмовним подихом.
Ми йшли ще довго, покладаючись лише на бліде сяйво магічної кулі, створеної Кріст’єром. Вона пливла над дорогою, немов самотня зірка, кидаючи холодне світло на наші обличчя й вирізаючи зі снігу довгі тіні. І вже коли сили почали зрадницьки залишати нас, у пітьмі раптом спалахнуло щось нове. Попереду тремтів вогник - спершу ледь помітний, немов полохливий метелик, загублений у темряві. Та чим ближче ми підходили, тим ясніше він ставав, доки не обернувся на добрячий вогнище, довкола якого гріли руки й спинили подорож знайомі постаті.
Перед нами сиділа та сама різношерста четвірка з трактиру - ті, кого ми вже встигли запам’ятати й навряд чи хотіли зустріти знову саме тут, серед нічної пустки.
- Дозволите приєднатися? - чемно запитав Вір’єн.
- Підходьте, - відповів старець, тоді як хлопчисько сердито пирхнув і відвернувся.
Поки ми вмощувалися біля вогню, я дістала харчі, розділила вечерю й поділилася частиною з господарями багаття. Жар від полум’я приємно грів руки, а десь недалеко вили вовки, підкреслюючи самотність цієї зимової ночі.
- Давно такої погоди тут не бувало, - задумливо промовив старий.
- Років двісті, не менше, - підтвердила я. - Мене звуть Арідара. Це Дітор, Вір’єн і… - я зам’ялася.
- Кріст’єр, - сам представився чаклун. Його ім’я було не моїм правом розкривати.
- Я Растан. Це - лицар Макр’єн, пан гном Хлот і отой буркотун - Кіррі, - з усмішкою представив свою компанію старий.
- Рада знайомству, - відказала я.
Растан глянув на мене уважніше:
- Як бачу, ви освічена дівчина, якщо знаєте, коли тут востаннє лежав сніг, - і сказав це так, ніби хотів мене поставити Кіррі за приклад.
- Ріда багато чого знає, особливо про Старий світ і події після війни, - втрутився Дітор. - У неї півдому книгами завалено.
- Оце рідкість у наш час, - схвально кивнув старець. - Я історик, але із задоволенням послухаю, що ви зможете розповісти.
- А що саме вас цікавить? - ухилилася я від прямої відповіді.
- Скажімо, історія династії нашого короля.
- То нудно, - відмахнулася я. - Але можу розповісти легенду про Мертве озеро.
При згадці легенди очі Киррі спалахнули цікавістю - здавалось, його вже дістала будь-яка розмова про політику.
- Що ж, і це непогано. Здивуйте мені пані, - погодився старий.
Я вдихнула морозне повітря й почала:
- Давним-давно, ще до появи пустелі, на місці нинішнього озера стояло величне місто Ар-Таг. Воно рівнялося за славою з Ельсонаром, Триградом чи Файном. Ар-Таг пишався своїми університетами та бібліотеками, де в одній залі могли навчатися представники різних рас. Але не лише цим він був відомий. Під містом лежали поклади тагарію - каменю, здатного поглинати магію. У межах Ар-Тага магії не існувало. Так думали всі… доки Рент’єр Нонський не призвав ЕрТор’є - наймогутнішого й найжорстокішого демона свого часу.