Почалася війна. Руроки наступали щогодини, армія дахтаринців танула, мов сніг на сонці. Від забороненої магії до новітніх винаходів - вони випробували все. Та все марно.
І тоді ЕрТор’є вигадав заманити руроків у Ар-Таг, де тагарій послабив би їхні чари. Ідея здалася геніальною. Битва розгорілася жорстока. Магія ворогів справді ослабла, дахтаринці вже майже здобували перемогу… але завжди є одне “але”.
Ніхто не знав усіх властивостей каменю. Тагарій не лише поглинав силу - він накопичував її. Коли ж перенаситився, стався вибух. Земля здригнулася, хвиля змела руроків, степ перетворилася на пустелю, а місто - на безодню руїн. Більшість мешканців встигли евакуювати. Та біда цим не закінчилась: камінь і далі випромінював енергію, знищуючі все живе.
Тоді ЕрТор’є сам спустився у воронку й наповнив її своїми слізьми. Камінь прийняв жертву, але наклав умову: в тих водах ніколи не буде життя, а кожен, хто відважиться випити ковток, приєднається до тих, хто спочиває під руїнами.
Я закінчила - і довкола запанувала тиша. Тріск дров у вогнищі здавався голоснішим за слова.
- Я чув цю історію інакше, - промовив Кріст’єр.
- І я також, - підтримав Растан. - У джерелах, що мені траплялися, йдеться, ніби саме ЕрТор’є не втримав власної сили й зруйнував місто.
- У цьому є доля правди, - відповіла я. - Бо камінь таки перенаситився саме його енергією.
- А де ви дістали цю версію? - зацікавлено нахилився старий.
- У ельфів, - чесно зізналася я, бо справді Марлі мав книгу з хронологією тих подій. - Дивуюся: ви не надто поспішили спростовувати мої слова. Чому?
- Я історик, - спокійно відповів чоловік. - Моє завдання - дивитися безсторонньо, аби донести правду нащадкам. Та й важко засуджувати ЕрТор’є. Я не знаю, ким він був колись, знаю лише одне: з його допомогою ми перемогли, і настав мир. Вимагати від руйнівника бути добрим захисником безглуздо. Рент’єр вже вимагав від нього занадто багато, а той зробив усе, що міг. І після тієї битви руроки ще два тижні не насмілювались сунутися в Дахтарінію, подарувавши нашій армії відпочинок.
Його слова були для мене несподіваною відрадою. Більшість думали інакше. Вір’єн і Кріст’єр навіть не дивилися в мій бік - їхні погляди свідчили, що вони такої думки не поділяють.
- Інтерлюдія -
- Я цього не хотів, - виправдовувався Рент’єр. Його голос звучав глухо, наче він говорив не співрозмовнику, а самому собі, намагаючись відбитися від власної провини.
- А чого ж ти хотів? - раптом долинув до мене чужий, різкий голос, повний гіркоти й звинувачення.
Я вже прямувала до залу, але завмерла на півдорозі, бо слова, що пролунали далі, скували мене сильніше за будь-які окови.
- Я хотів лише захистити свій світ, - Рент’єр, здавалось, говорив з відчаєм, шукаючи розуміння, але його слова звучали жалюгідно у тиші, що повисла між ним і опонентом.
- Захистив, кажеш? О, так, захистив... Нічого й додати. Спробуй-но ти пояснити це тим, хто залишився під руїнами міста, на місці якого тепер чорніє вирва, - у голосі незнайомця бриніло щось більше, ніж злість. Там було розпачливе безсилля, біль за тих, кого вже не повернути.
Повисла гнітюча тиша, важка наче брила.
- Вона не винна! - обірвав напружену паузу ще один голос. Цей був спокійніший, примирливий, немов промінь світла серед бурі. - Вона робить усе, що в її силах.
- Усе, що в її силах?.. - гірко перепитав перший. - Та краще б вона навчилася стримувати ці сили! Тоді, можливо, й не довелося б ховати тих, кого вона “захистила”.
Я стояла, не зрушуючи з місця. Серце калатало, немов хотіло вирватися з грудей, а пальці самі собою стиснулися в кулаки. Підслуховувати - річ негідна. Але іноді, дуже іноді, це може стати неоціненно корисним. Бо саме у таких чужих словах відкривається правда, яку ніколи не скажуть прямо в обличчя.
-26-
Я прокинулася значно раніше за чергування - від жалючого відчуття небезпеки, що просочилося крізь сон. Хлот уже стояв на ногах і повернувся спиною до табору - саме час його вартування. Гном міцно стискав у руках важку сокиру й напружено вдивлявся в темряву, де виринали й горіли очі вовкведів. Я безшумно підвелася з лежака і підійшла до них.