Я кинула погляд на голову загону: То що скажеш? Він лише знизав плечима та натягнув тятиву, прицілюючись у химер, що вже темними цятками вимальовувалися на горизонті, чекаючи коли ті наближалися до польоту стріли.
- Ямінас, ти можеш нам допомогти? - звернулася я тим часом до неспокійного духа.
- З якого дива?! – здивовано вигукнула примара, його напівпрозора постать ворухнулася, немов від подуву вітру.
- Поки що питаю по-доброму, - попередила я.
- Без стороннього втручання ми марні… - голос його затремтів. Погроза подіяла, і він погодився.
- Тоді клич усіх.
Вір’єн пильно слухав нашу розмову. Схоже, продовження теми “Хто я така?” уникнути не вдасться.
Ямінас, наляканий моєю рішучістю, зібрав усіх примар руїн - рівно сотню. Ось чому місце й нарекли “Баштою Сотні Душ”.
Я зняла з шиї намисто з яскраво-червоних бісерин, яке завжди ховала під сорочкою, й приготувалася до неприємної роботи. Скільки б доказів не існувало, я не була рокшаркою за походженням, але базове шаманство знала. Звісно, потім мені буде зле, та то вже “потім”.
- Духи мертвих, що не знайшли воріт у світ спокою, прийміть мій дар: ці тимчасові тіла - і служіть мені, - промовила я.
На нитці рівно сто намистин спалахнули яскравим багрянцем, і невпокоєні душі, відшукавши свою бісерину в ритуальному намисті, відгукнулися світлом у відповідь. Каміння, грудки землі, суха торішня трава й клапті снігу здіймалися з-під землі, обвиваючи привидів подібно до коконів, аж доки ті не набули подоби людських постатей.
Мене нудило, у скронях гуло, мов у дзвіниці під час великого свята; рука пекла, ніби її припікали розжареним залізом, і жар пробігав жилами, роз’їдаючи тіло зсередини. Та жоден м’яз на моєму обличчі не здригнувся, жодна сльоза не наважилась скотитися щокою. Слабкість тут була недопустима: варто допустити лише найменшу тріщину - й слухняні маріонетки одразу обірвуть свої ниті, перетворившись на безжальних потвор. Тоді вони кинуться до першого-ліпшого, жадаючи людської крові, щоб довершити проклятий ритуал.
- А вони небезпечні? - поцікавився Растан, пильно дивлячись на світні порожні зіниці новостворених тіл.
- Ні. Кров тигрведів зазнала магічного перетворення - для них вона марна, - відповіла я.
- Я не про це, - уточнив історик.
- Про що ж? - перепитала я, навіть не здогадуючись, що саме він має на увазі.
Тонкий свист - Вір’єні поцілив по першій химері. Розмов більше не було.
- Ямінаси, мій голос - ваш провідник, - тонкі нитки енергії, помітні лише мені, сполохнулися, і моє військо здригнулося, наче щойно прокинулися: - знищіти химер.
- Слу-у-х-хаємо, - прозвучало хором, шорохатими голосами.
Камінь, земля були чужі химері, а маяші, що стояли кільцем, не дозволяли їм пройти. Ті ж тварі, яким все ж вдавалось прорвати заслінку, отримували стрілу прямо в лоба – Вір’єн недооцінює свої здібності. Хлот топтався поруч, загрозливо трясучи свою зброю:
- Хай лиш під’їдуть ближче - я їх зі своєю сокирою познайомлю!
Я навіть не сумнівалася в його словах.
Маяші розривали химер фактично голими руками - якщо те, що у них було, можна було назвати руками. Десятки понівечених трупів валялися під їхніми “ногами”, та зграя не зменшувалася. Намистини обпікали руку до кістки: темна кров із рани не сочилася - вона відразу ж присихала, ніби припікалася силою ритуалу. Погано було те, що моя регенерація не діяла. Рятувало лише те, навколо мене всі були захопленні спостеріганням битви, аніж моїм станом.
Тонкий свист привернув нашу увагу. На нього так само відреагували химерні створіння: кинувши нас, вони попрямували на захід. Схоже, хазяїн кликав їх додому - і цього разу він був не так далеко, як раніше. Спочатку я хотіла кинутися слідом, але зупинила себе - це могло бути пасткою. Я також не ризикнула посилати маяшів по сліду: велика відстань підірвала б тендітний зв’язок зі столітніми привидами.
***
- Я можу вказати вам шлях у світ спокою, - звернулася я до ямінасів, коли зняла з них “земляні обладунки”, якими вони були скути.
- Ні… ще рано. Над цим світом і досі висить загроза, - відхилив мою пропозицію привид, що з’явився нам першим. За його поставою та владним голосом я здогадалася, що за життя він, мабуть, був сотником чи воєначальником.
Його тіньова постать ніби тремтіла у світлі нічного багаття, але в очах лишався вогонь рішучості. Він дивився на нас так, наче на воїнів, яким доручено продовжити його незавершену справу.
Перев’язавши рану на руці грубою смугою тканини й попрощавшись із привидами, ми рушили далі, тримаючи шлях на схід. Попереду лежав довгий і важкий шлях, та ми не дозволяли собі слабкості. Серед нас не було тяжко поранених - лише синці, подряпини й втома, які доведеться стерпіти до першого поселення. Там, можливо, знайдеться і лікар, і теплий прилисток.