-3-
Я постала перед своїм підопічним у тому ж вигляді, в якому вчора був Лібка, тільки з іншої причини. Все тіло ломило, а голова ніби розсипалася на друзки, через що я ходила похмуріша за грозову хмару. Навіть Дітор занепокоївся, чи не підхопила я хворобу після того, як вчора потрапила під зливу.
Осінь - сезон дощів, із цим я не сперечалася, та останнім часом вони йшли занадто часто. До того ж, кожна злива несла в собі відчутний присмак магії, від якої мені ставало недобре.
- Ріда! Не спи, - різко повернув мене до реальності голос Лібки. Його меч пройшов так близько, що я відчула холод сталі на щоці. - Від тебе ніякої користі. Ти ж стоячи засинаєш!
Сьогодні після обіду у нас було тренування. Через негоду його перенесли до приміщення замку. Спочатку ми вирішили трохи розім’ятися самі, а потім подивитися, на що здатні новенькі.
- Вибач, - промовила я й опустилася на лаву поруч із Дітором. Голова, заповнена важкими думками, не давала зосередитися, тож я вирішила трохи перепочити, дати безладу в голові влягтися. - Займися краще Баргом.
Ранки зазвичай починалися зі зборів та звітів. Їх, як завжди, проводив Вір’єн. Говорив він довго й нудно, тож моїй голові легше не ставало. На цих зборах я зазвичай ховалася за спиною Лібки, але сьогодні вдача підвела - опинилася попереду. А це було справжнє випробування: позіхнути просто так не можна, не кажучи вже про те, щоб закрити очі й трохи задрімати. От коли вже почнуться нічні зміни? Тоді зможу вдень відсипатися і почуватимуся краще.
Дітор сидів поруч, мовчки спостерігаючи за Лібкой та Баргом, і міцно стискав свій меч, наче найдорожчий скарб. Я глянула на зброю і не змогла втримати здивування: мої брови поповзли вгору так, що, здавалося, ось-ось дістануть потилиці.
Одяг хлопця був не просто старим - латаний-перелатаний, дірявий, занадто великий для його худих плечей і надто короткий для довгих ніг. Але піхви його меча… це був справжній витвір мистецтва. Продай він їх - вистачило б не тільки на новий одяг, а ще й на невеличкий будинок із землею. Учора піхви були замотані в ганчір’я, на яке я й уваги не звернула. Тепер же мені стало цікаво, що ж він приховує.
- Чого сидиш? Піднімайся! Тренування для всіх! - гукнула я, відкинувши свій поганий настрій і недосип.
Дітор аж підскочив, радісно вихопив меч і став у бойову стійку.
Тут мої брови повернулися на місце, зате щелепа ледь не впала на підлогу. Лезо було прикрашене тонким візерунком: квіти маку й волошки, переплетені вербовою лозою, складали вишуканий букет. Біля гарди красувався герб - голова лева з оскаленими іклами.
- Він мені від діда у спадок дістався. А йому - від його батька, - тихо пояснив хлопець. - Дід казав, що з таким мечем ходили на бій проти демонів.
Я й без пояснень знала, що це за клинок. Голова лева - символ останнього ордену лицарів, які до кінця боронили Стрий Світ. Їх було замало: жалюгідна сотня проти тисяч створінь, покликаних Темрявою. І якщо цей меч справді належав Діторовому дідові, то виходило, що хлопець - нащадок одного з тих лицарів. Й не простого воїна, а саме Його. Бо цей клинок підкорявся тільки йому, і жоден сторонній не зміг би втримати його в руках без страшних наслідків. Як же я вчора цього не відчула?
- Не зламається? - кинула я жартома, хоча знала: такі речі переживуть тисячоліття, не втративши сили.
- Витримає, - упевнено відповів Дітор, стаючи до бою.
Я дістала свій меч. Його лезо було викуване з темно-сірого металу, який у тьмяному світлі здавався майже чорним. Прикрасою служила лише одна пентаграма в колі стародавніх рун біля гарди. Якщо придивитися, можна було помітити тонке сріблясте павутиння, що надавало клинку зловісного вигляду.
Фехтував Дітор напрочуд добре. Його стиль був незвичним для нашого краю і нагадав мені про ченців із південної імперії, з якими я якось схрестила мечі. Тоді мені ледве вдалося врятуватися… чесніше кажучи, довелося ганебно тікати.
Я настільки захопилася боєм, що головний біль непомітно відступив. Тому надвечір захотілося просто посидіти й потеревенити. На жаль, Лібка не зміг скласти мені компанію - обіцяв дружині Мар’яні бути вдома раніше. Барго теж відмовився, тож спійманий за рукав Дітор став моїм супутником. Що ж, мене це цілком влаштовувало, і ми рушили до корчми.
***
Навіть чекати не довелося - Трьома особисто підійшов до нашого столу й одразу приніс гаряче вино з прянощами. Оце вже справжня новина! Ріда прийшла не з Лібкою, а з кимось іншим. Завтра про це знатиме кожна собака в місті.
Я замовила їжу, тим самим позбавившись допитливого корчмаря, і нарешті Дітор зміг розповісти трохи про себе.