Кожен крок луною відгукувався в нічній тиші, а за нашими спинами ще довго мерехтіли бліді постаті ямінасів, що відмовилися піти у спокій, аби вартувати світ, котрий ще не звільнився від загрози.
***
Сніг танув просто на очах, перетворюючи вулиці невеличкого містечка Хартіс на суцільне багнище. Колеса возів вязли у мокрій каші, і кожен крок обертався липким чавканням. Тож довелося їхати верхи - бруднити взуття ніхто не хотів, а пахнути болотом після довгої дороги тим більше.
Біля ринку, де ми зупинилися купити харчів, нашу увагу привернула таверна під назвою “Дикий Кабан”. Від неї віяло теплом і пахло свіжоспеченим хлібом, смаженим м’ясом і прянощами. Над самою таверною містилися кімнати для постояльців - якраз те, що нам було потрібно після доби без відпочинку й сутички з химерами. Тут можна було змити з себе піт, кров та пил, переодягтися у чистий одяг і бодай на мить відчути себе живими людьми, а не виснаженими вояками.
- Відвернись, - пробурмотіла Кіррі
На моє невдоволення, кімнату нам випало ділити удвох. Що ж, відвернемось - ми не горді. Лише б поменше чути її скиглення. Повернувшись до дівчини спиною, я заходилася копирсатися у своїй сумці.
Кіррі, точніше Кіррі’яна, була п’ятнадцятирічною аристократкою. Невисока, ледь сягала мені плеча. Білявка з ясними блакитними очима та постаттю, що вже набула жіночих обрисів. Можна було б назвати її навіть симпатичною, якби не постійно надуте обличчя й тон, ніби весь світ їй щось винен. Гаразд, перетерплю одну ніч. У найгіршому випадку можна попросити Кріст’єра, щоб той наслав на неї міцний сон.
Діставши потрібну склянку з торбини, я розмотала руку й ретельно промила рану водою. Видовище було не для людей зі слабкими нервами: кістка виразно проглядалася крізь розсічене м’ясо. У звичайної людини пальці вже давно відпали. Я відкрила баночку, і в ніс ударив різкий запах топленого жиру впереміш із гіркими травами. Рана, звісно, й сама б зажила за тиждень, але свербіло б так, що зубами б стіну гризла. Ця мазь глушила свербіж і сприяла загоєнню. Зціпивши зуби й ігноруючи сморід, я густо намазала суміш на шкіру. Відразу ж запекло, аж очі защипало. Кілька разів подула на рану, як колись робила моя бабуся, й почала думати, як би зручніше перебинтувати руку.
- Давай допоможу, - несподівано озвалася її світлість.
Я покірно простягнула руку. І, на моє здивування, Кіррі навіть не скривилася й не втратила свідомість, як личило б “порядній панночці”. Навпаки - вправно та спокійно перев’язала рану чистою тканиною. І не надто туго, й не надто вільно - саме як треба. Стиснувши та розтиснувши кулак кілька разів, я кивнула схвально. Хоча меч цією рукою краще поки не брати. Та нічого, друга - ліва - у мене розвинена не гірше.
***
- Не хочу здатися нав’язливим, - звернувся до нас Растан, коли перший голод було вгамовано, - але чи не могли б ви зробити нам невелику послугу?
У мене всередині стало холодно. Чому саме всі звертаються з такими проханнями до нас? Я завмерла з шматком м’яса напівдорозі до рота, вже здогадуючись, про що йтиметься. Бути нянькою для розбалуваної дівчини аж ніяк не входило в мої плани - ні на завтра, ні на післязавтра, ні на будь-яке далеке майбутнє. Навіть у подяку за перев’язану руку я цього робити не збиралася.
- Ми прямуємо в Зелград, - підтвердив мою здогадку старий. - Чи не могли б ви провести нас туди? Я розумію, що вам це не зовсім по дорозі, але самотужки з химерами ми не впораємося.
Я зневажливо видихнула.
- Як би це не прозвучало, та змушені відмовитися, - відповів Вір’єн.
Яке полегшення: хоч від однієї прохання змогли відмовитися без докорів сумління.
- Чому?! - вигукнув Дітор - захисник усіх сиріт та скривджених, що сидів поруч і допомагав різати великий шмат м’ясо на маленькі.
- По найпростіший причині, - холодно зиркнула я на нього. - Чи тобі нагадати, хто притягує неприємності?
Дітор розвів руками; у його очах промайнула насторожена цікавість. Растан спочатку окинув нас поглядом, а потім промовив:
- Химери ганялися за нами не випадково? Їм потрібні були ви? – зітхнувши здогадався він, а потім додав: - Якщо так - то моє прохання безглузде та рівнозначне самогубству.
- Рада, що ви все правильно зрозуміли, - сухо відповіла я.
- Та, нічого. До Зелграда рукою подати - завтра, якщо не проспимо, вже в обід будемо там.