Це було краще, ніж я очікувала: принаймні старий не став розпитувати зайвого. Хоча занадто мало питань іноді викликає більше підозри, ніж їх надмір. Людина від природи допитлива; вона сунеться носом у чужі справи, бо в кожному питанні можна знайти зерно правди - або пастку.
***
- Ні, ні й ще раз ні, - крізь сон я почула приглушений, але роздратований голос Вір’єна за дверима.
- Але чому? - наполегливо перепитувала Кіррі, її інтонація нагадувала дитяче скигління.
- Я ж уже разів із десять усе пояснив. Не можу. І не буду цього робити, - твердо відповів наш голова.
- Але ж тобі це нічого не коштуватиме, а мені подарує ще принаймні рік свободи. Ти ж обіцяв, пам’ятаєш? - у голосі дівчини бриніли і сльози, і відчайдушна впертість.
- Я обіцяв тобі тоді, коли ти була ще дитиною… - зітхнув Вір’єн, і в його словах відчувалася втома, ніби він не вперше веде цю безплідну розмову.
- Але ж, Вір’єн…
- Кіррі’яно! - урвав він її, і від різкого звернення навіть мені стало моторошно. - Життя - не гра. Якщо я заявлю твоєму батькові, що хочу одружитися з тобою, то буду зобов’язаний дотримати слова. А якщо ти втечеш зі своїм коханим з-під вінця, то честь вимагатиме, щоб я вас знайшов і убив. І ніхто не скаже й слова проти - ще й допомогу в пошуках запропонують. Якщо у вас справді така велика любов, то тікайте зараз. Що вам заважає?
- Він хоче, щоб мій батько визнав його, - схлипувала Кіррі, - але цього ніколи не станеться…
Їхня сварка почала мене дратувати. Вели себе, наче малі діти, товкли воду в ступі в глуху ніч, з’ясовуючи стосунки й чіпляючись до давніх обіцянок. Я не витримала.
- Вір’єн! Якщо ти зараз же не підеш спати, то я розбуджу тебе ще до світанку й пошлю чистити коней, - видала я, визирнувши в коридор. Про те, що цей аристократ за рангом старший за мене, я спросоння зовсім забула. Та й у дорозі ми дивним чином рідко про це згадували. - А ти, - я зиркнула на Кіррі, - марш у ліжко! Улаштували тут безкоштовний спектакль, напевно, всі постояльці вам подумки аплодують.
- Ой! - зойкнула збентежена Кіррі’яна, спалахнула рум’янцем і миттю сховалася кімнаті.
Я ж проводила Вір’єна поглядом до дверей сусідньої кімнати, де зупинилися Дітор, Кріст’єр та Таргас. Коридор знову огорнула тиша. Позіхнувши й трохи роздратовано буркнувши щось собі під ніс, я повернулася до ліжка, щиро сподіваючись, що більше ніхто й ніщо не потривожить мій сон до самого світанку.
- Інтерлюдія -
…Останні захисники цього світу. Жалюгідна тисяча воїнів, у складі якої були ельфи з їхньою віковою мудрістю, вампіри - холодні та безсмертні, кентаври - горді й незламні, перевертні - дикі й непередбачувані, гноми - міцні, мов камінь, мінотаври - живі втілення сили, і, звичайно ж, люди - найслабші тілом, але найсильніші духом. Всі вони стояли пліч-о-пліч проти багатотисячної орди демонів нижчого класу, перемішаної з новим, небаченим досі видом немерців.
Ці безумні створіння, народжені темрявою, вселяли жах навіть у серця найбільш відважних. Вони не знали болю, жалю чи вагань - лише інстинкти й невгамовна жага вбивати. Вони кидалися вперед, роздираючи все на своєму шляху, наче сама смерть спрямовувала їхні кроки.
І чим я відрізняюся від них? Чим відрізнялася колись?
Попри нашу мізерну чисельність, ми перемагали. Те, що відбувалося навколо, скидалося на диво - диво, насиченим кров’ю й відчайдушністю. Земля здригалася від ударів, небо палало вогнем, а наші ряди трималися, немов остання стіна перед безоднею.
Мої власні сили більше не тиснули на мене, не душили, як раніше. І я знала чому. У моєму лоні зароджувалося нове життя. Ця думка перевертала моє єство. Відрікшись від старої себе, я навчилася дивитися на світ по-іншому. Я боялася зашкодити ще ненародженій дитині, і тому з подвоєною увагою прислухалася до потоків магічної енергії всередині. Кожен рух, кожне плетиво закляття я робила обережніше, ніж будь-коли.
Я, нарешті, зможу здійснити своє бажання.
Залишки ворожої орди кинулися тікати до рятівних воріт, але на їхньому шляху стояла я. У всій величі Стародавнього Демона, найшанованішого серед нашого роду. Моє тіло було оповите сяйвом первісної сили, а очі палали, мов розпечене вугілля. Гори попелу - ось що залишалося від ворога. І навіть дощ, що рясно лив із небес, не змивав їхніх слідів, а лише перетворював попіл на каламутні ріки багнюки.
Ворота були зачинені. Ніколи більше ніхто не зможе пройти крізь них. Це було бальзамом на рану, ковтком полегшення серед загальної руїни. Але разом із тим душу краяла інша думка: той, хто розпочав цю війну, так і не був знайдений.