- Які тут подробиці! Бартій, ззаду! - крикнув він одному зі своїх.
Я не стала чекати, поки той розвернеться. Вихопила ніж і одним замахом звалила тварюку.
- Влучно, - похвалив мене вартовий.
- Що знаєш - розповідай, - перевела розмову в потрібне русло.
- Вони лізли з двох боків майже одночасно, - заговорив він швидко, ніби боявся замовкнути. - Спершу в нижньому місті, а потім у верхньому. Нижній знищений майже весь - хто там буде боронити бідняків? А у верхньому людям пощастило більше. Тварюк заганяли зграями в будинки, двері замикали й підпалювали.
- Це хто ж до такого додумався? - я перевела погляд на вулиці. Вогонь уже розгорався з такою швидкістю, що невдовзі мав охопити ще й середнє місто, а там - і все довкола.
- Мер… - у голосі вартового почула гірку насмішку. - Якби не він, місто вже б упало. А будинки… відбудують нові. У знаті грошей вистачить.
- Ідея може й не погана, - знизала я плечима, - та навряд чи господарі будинків у захваті. Не заздрю вашому… меру, коли все це скінчиться - його з’їдять живцем.
- Не з’їдять… - чоловік пасмурнів. - Він сам… одним із перших поліг.
Вартовий говорив уривчасто, задихався, немов щоразу ковтав біль.
- А є ті хто вижив з нижнього міста? - перепитала я, хоча відповідь відчувала вже наперед.
- Майже немає. Ті, хто міг, скоріш за все перебували в середній частині.
- Зрозуміло. В мене до тебе останнє питання, чи не бачили ви в місті дівчину-білявку та напівкровку-ельфа? З ними був ще один чоловік.
- Якщо й були, мені про них нічого не відомо. Тож, вибач, треба розібратися з цим.
- Звісно. Дякую за відповіді. Хай… щастить.
***
Я дістала меч. Метал холодно ліг у долоні, віддаючи відчуттям надійної сили. Замотавши рот вологим шматком тканини, аби не задихнутися димом, я рушила в бік верхнього міста, сподіваючись знайти бодай якісь сліди - хоча сумнівалася, що щось живе могло витримати цей вогняний хаос.
Полум’я й дим мене не лякали, запах обвугленого м’яса теж. Після стількох битв і кривавих днів, вони вже майже нічого не означали. Пробираючись крізь завали, я врешті дісталася до будівлі мера. Впізнати її було неважко навіть у теперішньому жалюгідному стані. Від споруди залишилися тільки обгорілі стіни, що тріщали від жару, а всередині все вигоріло вщент, перетворившись на чорну безодню.
І тут мою увагу привернув силует. Постать, що майнула поміж диму та язиків полум’я. Я б могла подумати, що то пізній утікач, якби не одна деталь - він горів. Так, горів, але при цьому рухався мовчки, без стогону, без крику, без жодного звуку благання.
Не вагаючись ні миті, я кинулася за ним.
Силует вислизав знову і знову. Він з’являвся попереду, ніби був зовсім поруч - всього кілька кроків - але варто було мені пришвидшити крок, як він щезав, з’являючись вже деінде, серед палаючих будинків. Наче грався зі мною, заводив у пастку.
- Що за крек? - прошипіла я, стискаючи руків’я меча.
Так тривало, поки я не вийшла на площу перед храмом. За клубами диму розгледіти саму будівлю було важко, але відчуття, що істота сховалася саме там, було майже матеріальним.
Скільки разів я казала собі: спершу думай - потім дій? Скільки разів клялася більше не піддаватися на дурні провокації? І ось знову - наступаю на ті ж граблі.
Істота чекала на мене просто посередині залу храму. Її обрис був майже людським, але разом із тим чужим, тривожним. Та варто було мені тільки ступити через поріг, як вона розчинилося в повітрі, точніше - у диму. І в ту ж мить на мене обвалився палаючий дах.
Спалах, гуркіт, і час сповільнився. У вухах загуло, кожна іскра падала, немов окремий світ. І серед цього хаосу я почула голос - знайомий і водночас чужий, давно забутий. Він шепотів щось мені, але слова розпливалися, наче крізь воду.
***
Прийшла до тями від легкого болю - хтось покусував моє плече. Розплющивши очі, я побачила Ебона. Мій добрий, мій вірний друг. Він не лише витягнув мене з-під завалу, але й не дав остаточно провалитися у темряву. Його теплий подих на моїй щоці був кращим за будь-які лікувальні чари.
Місто ще догорало. Стовпи диму здіймалися в небо, а всередині було вже нічого шукати - усі відповіді, які я прагнула знайти, давно перетворилися на попіл. Залишалося тільки прийняти це.
Я піднялася, витерла кіптяву з обличчя та сіла верхи на Ебона. Як же добре, що його не лякав вогонь. І ми рушили до решти компанії, яка чекала мене десь попереду, - туди, де полум’я ще не забрало життя.
***
Бабах! Щось важке з гуркотом упало на підлогу, грубо вирвавши мене з нетривалого, чутливого сну. Заснула просто на лавці в обідній залі - навіть не помітила, як голова сама собою схилилася на руки. Тож хоч я й так уже здогадувалася, що сталося, та все ж розплющила очі, аби на власні очі побачити джерело шуму.