- Кріст’єр, досить бити посуд, - втомлено зауважила я, поглянувши на розсипані по підлозі уламки, які ще хвилин п’ять тому були цілком пристойною тарілкою. - Якщо у тебе з’явилися зайві гроші, віддай краще їх мені, я вже знайду їм гідне застосування.
- Мрій, Ріда! - відмахнувся чаклун із сяйвом у очах. - Ти просто не розумієш! Раніше я ледве міг підняти зі столу перо, а тепер легко левітую все, що захочу!
- Бачу, - пробурмотіла я, ховаючи трохи наляканий погляд. - Але для чого бити посуд? На щастя, чи як?
- У мене майже вийшло телепортувати тарілку на інший бік зали! - із гордістю вигукнув Кріст’єр, зовсім не переймаючись безладом.
Я тільки зітхнула. Ті обмеження, які зняв, а потім відновив ельфійський маг, поступово зникали. Звісно можливості чаклуна зростали, як і небезпека. Йому повчитися їх контролювати в спокою, а не в дорозі, бо заклопотаність, втома, стурбованість може привезти, що в погоні за нами дадуться ще якесь підняте кладовище.
- Більше ніяких змін не відчуваєш? – обережно запитала я.
- Це все почалося в ельфіських землях. Після битви з титанами. Я відчуваю себе набагато впевненіше у своїх силах, - продовжував захоплено чаклун. - Мабуть, то атмосфера цього місця на мене так подіяла. Там усе буквально просякнуте магією.
- Можливо, - частково погодилася я. - Але ось із трактирником сам розбирайся. Дивись, он уже летить сюди, наче на крилах. І злий, гірший за орків.
Ми зупинилися на ніч у невеликому придорожньому трактирі, що стояв на шляху до Південних гір. Це місце мало похмуру славу: подорожні оминали його, коли тільки могли. Перевертні тут траплялися нечасто, але близькість вампірських поселень робила регіон малопривабливим для людей.
На півночі шлях здавався безпечнішим: маленькі села зустрічалися майже кожні дві години дороги. Тут же, аби дістатися до цього самотнього трактиру, нам довелося йти два дні. Далі, ближче до гір, поселення траплятимуться ще рідше.
Наш шлях почав завертати до пагорбів. Краще вже зустрітися з пустельниками, аніж вампірами.
В залі майже не було відвідувачів: лише ми та сліпий дід із довгою сивою бородою, що сидів у кутку. Він пив самогон, як воду, чарку за чаркою, й навіть обличчя не кривилося. Я мимохіть замислилася: може й мені варто відмовитися від вина й перейти на щось міцніше?
- Ще щось будете замовляти? - спитав трактирник, крадькома зиркаючи на Кріст’єра, але боячись прямо заговорити про оплату за розбиту тарілку.
- Вина! - не замислюючись, відповів Вір’єн, байдужо колупаючи виделкою в своїй тарілці.
- Краще молока, - швидко виправила я аристократа, нагадуючи йому про сухий закон, який ми встановили до кінця нашої подорожі.
- Тоді я піду спати. Кімнати готові? - невдоволено спитав Вір’єн, явно не радіючи моїй поправці.
- Готові. Дві, як і просили. Нюшка вас проведе, - відказав трактирник, і наче тільки цього й чекала, з кухні вибігла веснянкувата дівчинка з товстими рудими косами.
Їсти ніхто особливо не хотів, тож ми попрямували нагору, скрипучими вузькими сходами, що вели до кімнат другого поверху. Дерево жалібно стогнало під нашими кроками, немов і воно було невдоволене нічними гостями.
***
Кріст’єр уві сні виглядав беззахисним, немов немовля перед пащею дикого звіра. Його обличчя, зазвичай жорстке й напружене, тепер було розслаблене, майже безтурботне, і ця контрастність лише підкреслювала його вразливість. Я сиділа у кріслі, що стояло неподалік від вузького ліжка, де він мирно спочивав, і мовчки спостерігала за ним.
Саме в такі миті мені нестерпно хотілося зазирнути в його думки - відчути найпотаємніше, зрозуміти, дізнатися правду. Та я стримувалася - надто небезпечно. Мій візит у його свідомість міг передчасно викликати телепатичний спалах: не той частковий, що виникає під час сильного емоційного збудження, близького до емпатії, а раптову, повну хвилю. Такий вибух міг би спалити його розум - і він би цього не пережив. А разом із ним постраждали б і ті, хто опинився поруч.
Я не була професіоналкою в менталістиці. Понахапала трохи знань по верхах і на тому зупинилася: мої вчителі й самі не наполягали на глибоких практиках. Мене ж свого часу більше цікавили інші вміння - фехтування, стрільба з лука, верхова їзда. Саме те, що треба одному зі спадкоємців.
За вікном небо вже починало світлішати. Я підвелася з крісла, розминаючи затерплі м’язи після довгої безсонної ночі. Підійшла до вікна й вдивилася у примарні обриси Південних гір, до яких нам ще належало їхати кілька днів.