З полегшенням зітхнула: на зібранні було вирішено змінити маршрут - звернути на схід і вже там, рухаючись уздовж річки, дістатися до портового міста Мірідан, де можна знайти корабель на Триград. Таким чином ми уникнемо наземного переслідування.
Ліжко за моєю спиною тихо рипнуло. Пролунав важкий подих, за ним - позіхання, й знову настала тиша. Я обернулася й зустріла погляд Кріст’єра. Він дивився на мене з холодним невдоволенням, ніби я щойно порушила священний простір його снів. Та він чудово знав: моя черга чергувати завжди припадала на світанок.
- Нам потрібно поговорити, - сказала я різко, не давши йому часу отямитися чи придумати якусь дріб’язкову відмовку.
- І лише це? - протягнув чаклун, іронічно звівши брови. - Ріда, твоя безцеремонність переходить усі межі. І, зізнаюсь, трохи лякає мене. То що тебе цікавить цього разу?
- Якого крека тобі треба в Триграді? - я навмисне зберегла спокійний тон, хоча всередині все кипіло.
- Це питання - державна таємниця. Я не можу тобі про це розповісти. Ти ж знаєш…
- Знаю, - перебила я його, - але ця подорож мені дуже не подобається. І це ще м’яко сказано. Таке враження, ніби нас переслідують не для того, щоб убити, а щоб гнати вперед, наче хтось навмисно змушує нас рухатися швидше.
Кріст’ер нахмурився, і в його погляді на мить промайнуло щось схоже на настороженість.
- Нічого собі висновки, - сказав він, стишуючи голос. - Тобто спроби нас убити - це лише показово? Так хочеш сказати?
- Саме так, - відповіла я твердо. - Це мій особистий досвід і мої спостереження. То що тобі насправді треба в Триграді? Якщо не хочеш, щоб завдання провалилося - говори прямо.
- Добре, скажу, - повільно промовив Кріст’ер, і в його голосі відчувалася обережність. - Але натомість ти трохи розкажеш про себе.
- Усе, що зможу, - погодилася я. На підтвердження своїх слів висунула язика, на якому чітко світилася тонка руна.
Чаклун кліпнув очима й завмер, розгублений. Він точно не очікував такого жесту від мене. Його стриманість дала тріщину, і на мить у погляді з’явилося здивування.
- Домовилися… - вимовив він тихіше, ніж зазвичай, наче боявся, що стіни нас підслухають. - Чи чула ти чутки про те, що… вторгнення руріків може повторитися?
- Так. І не раз, - відповіла я. - Але ж шлях до їхнього світу зруйновано.
- Майже… - промовив він.
Повисла важка тиша. Здавалося, повітря в кімнаті стало тягучим, мов густий туман, і кожен подих віддавався болем у грудях. Серце билося так шалено, що я майже втрачала свідомість. Слова чаклуна не могли бути правдою. Я відчувала, як холодний страх просочувався під шкіру, стискав пальці, наче крига.
- Звідки?.. - нарешті наважилася я запитати, збираючи докупи рештки свідомості.
- Ілмавіен, - відповів він, і цього імені вистачило. Ельфійська провидиця ніколи не помилялася.
Я відклала на потім інші питання – “де саме? скільки в нас є часу?” - і повторила те, з чого починала:
- То нащо тобі в Триград?
- Наш Орден створив артефакт, здатний не допустити повернення руріків. Його викували у стінах нашої вежі, але остаточно завершити роботу можуть лише в Триграді. Туди його вже відправили морем, і він має бути там. Останні дві частини мали доставити я та Валдрок. Але він загинув… тож його місію взяв на себе його учень.
Я стискала кулаки, намагаючись вгамувати тривогу.
- А якщо ні? Якщо учень злякався, кинув частину артефакту десь у дорозі й пішов власним шляхом?
- Навряд. Принаймні я дуже уповаю на його совість.
- Сподіваюся. А де твоя частина? - запитала я, вдивляючись йому у вічі.
- Моя завжди при мені, - відповів Кріст’єр, ледве помітно торкнувшись грудей. - Та показати не можу. Якщо я її звідти витягну, назад уже не покладу. А частина не маленька.
- Добре, - погодилася я, хоч як мені й кортіло бодай глянути на ту річ. Я відмовилася не лише тому, що її важко потім тягти. Ще гірше - якщо вона загубиться.
- Тепер моя черга, - сказав він спокійніше. - Розповідай про себе.
Я глибоко зітхнула й, обережно підбираючи слова, почала:
- Я набагато старша, ніж здається. Навіть деякі ельфи молодше за мене. І так, я не людина. Я… я не можу сказати, хто я насправді. Як ти міг помітити, у мене дуже висока регенерація, і я трохи володію шаманською магією. Ще менше - елементаристикою та матеріалізацією. Усе це пожирає мої сили й енергію.
Кріст’єр схилив голову й, ніби мимохідь, але з відтінком впевненості, промовив: