- Ну що, спробуємо? - звернулася я до Кріст’єра. - Уяви, що кидаєш у мене кулю стисненої енергії. Без слів - лише сила уяви.
- Спробую, - пообіцяв чаклун і відійшов на кілька кроків.
Він закрив очі й зосередився. Повітря ніби загусло: з його долонь повільно народжувалася куля світла. Коли вона вирвалася з його рук, її сила була такою, що вистачило б, аби вибити залізом укріплені дубові двері. На щастя, він цілиться не в мене, а в старий стовбур поруч - удар розірвав стовбур дерева, і Кріст’єра відкинуло назад.
- Живий? - запитала я, бо некромант не поспішав підніматися.
- Живий, - хрипко відповів він. - Зараз плями перед очима зникнуть - і продовжимо.
Вір’єн, котрий вже починав втрачати терпіння через запах смаженого, підсунувся ближче до вогню:
- А може ви нарешті зродите паузу й поїсте? - мовив він з голодними очима. - Бо якщо ти, Ріда, ненароком приб’єш нашого наймача, то хто нам заплатить?
Я подивилася на стомлене обличчя Кріст’єра і махнула рукою: досить на сьогодні. Нехай краще зубрить руни - у нього ціла книжка, і в ній ще вистачить чого вивчити.
***
Ніч опускалася на руїни. Вогнище потріскувало й відкидало довгі тіні на давні камені, змушуючи їх здаватися ще понурішими, ніж удень. Ми відпочивали, кожен займаючись своїм, але тиша була наповнена відчуттям очікування.
Після розмови з чаклуном я взяла за правило щодня приділяти час його навчанню. Вранці, увечері, а часом і в дорозі, сидячи верхи, я намагалася пояснити Кріст’єру, як користуватися уявою, як уловлювати власний потік сили й навчитися спрямовувати його. Він слухав уважно, хоч не завжди одразу розумів, що саме я маю на увазі. Йому бракувало досвіду та впевненості у собі, проте завзяття в ньому було вдосталь - і це вже тішило.
Вір’єн з Дітором тренувалися в фехтуванні. Таргіс вправлявся зі стрільбою, але йому ще важко давалося влучати точно: стріли вперто розліталися довкола мішені.
Я ж кожного дня очікувала гостей - чи то химер, чи то орків - особливо після кожного нового дощу. Адже знала, що більшість тих злив були викликані штучно, і за ними неминуче стояв хтось, хто стежив за нами. Та ніхто так і не з’явився. І я не знала, як до цього ставитися: радіти тиші чи хвилюватися ще більше.
Двічі на день, вранці й увечері, я обов’язково перевіряла місцевість. І щоразу натрапляла на шпигуна. Птахи змінювалися - то крук, то яструб, то сіра сова, - але господар у них був один і той самий. Його присутність відчувалася чітко, ніби холодне дихання в спину.
Крім того, ми йшли слідом за Сірою та її спільником. Вона досі випереджала нас на кілька днів. Єдине, що тішило, - ми не втратили її сліду. Це означало, що шанс наздогнати ще є. Та водночас тривожило інше: Сіра також обрала шлях морем до Триграда.
То ж ми зібралися на нараду й вирішили змінити курс. Іти через пагорби було надто небезпечно: там легко потрапити в засідку. А от в портовому місті ми могли б найняти корабель і відправитися далі морем. Але й цей новий шлях не був безпечним - він пролягав занадто близько до Південних гір. А ті гори здавна вважалися домівкою вампірів.
Мене завжди дивувало: чому вампіри, які так не люблять сонячного світла й спеку, обрали для життя саме південь континенту? Усі мої зустрічі з ними закінчувалися бійками, тож нагоди поставити таке запитання ніколи не випадало. Та й заходити в гості до вампірів заради розмови зовсім не хотілося. У їхніх замках завжди панує холод і вогкість, від яких ніде не сховаєшся. І в їхніх підвалах я ніколи не знаходила жодних делікатесів, які могла б назвати своїми улюбленими. Лише запаси крові та сухі трави для ритуалів - ось і весь їхній “стіл”.
Та все ж вирішили ризикнути.
***
Ночувати нам знову довелося просто неба. Ми розбили табір на березі невеличкого ставка, вода якого виблискувала в сутінках, наче в нього хтось розсипав жменю зірок.
Кожен зайнявся своїми справами: Дітор взявся готувати вечерю, вправно орудував казанком над вогнищем, Таргіс із Вір’єном відпочивали, готуючись до нічного чергування, а я - продовжувала мучити чаклуна тренуваннями.
- Я все одно не можу зрозуміти, як ця магія діє, - пробурмотів Кріст’єр, намагаючись утримати перед собою захисний щит, у який я невтомно кидала звичайне каміння. Його чоло вкривалося потом, руки тремтіли, а щит щоразу розсипався, наче склянний.
- Чого ж ти не розумієш? - перепитала я і, не попередивши, кинула у нього чохлом від ножа, у сутінках його з легкістю можна було сплутати зі зброєю. Чаклун цього зовсім не чекав, тому, рятуючись, різко відскочив убік. Захисний бар’єр розсипався в мить, ніби й не існував.