- За яку ще допомогу? - не витримала я.
- Чутки ходять, що ти нещодавно мала справу з перевертнем. То ж дякую за його смерть. Чим менше їх, тим краще для нас.
- Якби я знала, що він дошкуляє саме тобі, - холодно всміхнулася я, - то не стала б його вбивати. А запропонувала б об’єднати зусилля й позбутися тебе.
Вампір зітхнув, глянувши на вогонь, де іскри танцювали в нічному повітрі.
- Ти не змінюєшся, - промовив він. - Все така ж колюча й не даєш себе вмовити, як і сто років тому. Ну що ж… Якщо не хочеш до мене в замок, лишусь біля вашого вогнища. Просто милуватимусь твоїм прекрасним обличчям.
Між нами зависла напруга, густий аромат хвойної смоли й тліючих дров розрізав мовчання. Я відчула пригодницьку лихість у грудях: він такий самовпевнений, а я - така ж небезпечна. Ніч обіцяла неспокій.
- На твоєму місці я б не робила цього, Сангріс, - попередила я, очі мої спалахнули небезпечним жовтуватим відблиском. - Бо раптом мені заманеться убити тебе? Ніч належить не лише вам.
- Але ви на моїй території, - відповів він спокійно. - А отже, сиджу там, де хочу. І заборонити мені цього ти не можеш.
- Ну й сиди, - відрубала я. - А ми тим часом вечеряти будемо.
Схопивши Кріст’єра за руку, я впевнено попрямувала до своїх супутників, які мовчки спостерігали за нашою перепалкою. Добре, що вони не поспішали втручатися - невідомо, чим узагалі завершиться ця ніч, а бійка зараз була б геть зайвою.
- Ти з ним знайома, Ріда! Нам загрожує небезпека? - запитав чаклун, коли ми відійшли від вампіра на безпечну відстань.
- Спостережливий ти наш, - відказала я, кидаючи короткий погляд у темряву, де ще виблискували червоні очі вампіра. - Так, знайомі. І, на жаль, небезпека присутня. Тож зайве не лізьте до нього - може, тоді лихо обійде стороною.
Ми підійшли до решти загону. Вогонь потріскував, освітлюючи стомлені обличчя найманців. Вір’єн, в таких ситуаціях завжди стриманий і холодний, обережно поклав долоню на руків’я срібний кинджал.
- Я так розумію, захисні артефакти та чари проти нього не діють? - уточнив він і непомітно сховав тонку зброю до рукава.
- Чари не діють, - підтвердила я, схвалюючи його обережність кивком, - проте діє багато чого іншого. В тебе є ще такі?
- Лише два, - відповів Вір’єн, - другий передав Таргісу. Сподіваюся, Дітору він не знадобиться.
- Ні, - похитала я головою. - Його меча вистачить.
Про особливість крові родича вирішила промовчати.
Я відчула, як напруга поступово зростає, і вирішила змінити тему:
- То що з вечерею? - запитала я, намагаючись повернути вогнищу бодай краплю спокою.
Полум’я відбивалося в очах моїх супутників. Повітря наповнилося запахом диму й смаженого м’яса. Та навіть цей затишок не міг заглушити відчуття, що вампір усе ще десь поруч - і уважно спостерігає.
***
Їсти, коли в спину впинається чийсь пильний погляд, було непросто. Поколупавши ложкою кашу, я зрештою відклала тарілку вбік.
- Несмачно? - тихо озвався вампір, раптово опинившись у мене за спиною. Його голос, м’який і водночас холодний, змусив шкіру злегка поїжачитися.
- Апетит хтось зіпсував, - буркнула я, не обертаючись.
- А це має його повернути, - кивнув він уперед.
Я підняла погляд у вказаному напрямку. Моє нічне зір, хоч і поступалося вампірському, та цього разу й не потребувало надлюдської гостроти. Силуети рухалися між деревами, блиснув метал, долинуло глухе гарчання.
Апетит повернувся? Навпаки - пропав ще на кілька днів.
Орки. Крек би їх забрав. Наш переслідувач знову вирішив підштовхнути нас до руху.
Цього разу ороче військо діяло організованіше: заходили з трьох боків, намагаючись замкнути нас у кільце й відрізати від єдиної дороги до порятунку. Вампір швидко доповів про це, спостерігаючи з дерева.
- Як щодо міцних стін замку? - спокійно запитав Сангріс, спускаючись униз. Його червоні очі поблискували в світлі багаття, мов жарини.
- Ріда?! - вигукнув Дітор, обертаючись до мене. - Треба щось вирішувати, і швидко!
Я стисло кивнула. Знала: якби була сама, то, певно, прийняла б бій. Але не цього разу. Занадто багато тих, за кого відповідала.
- Вибору немає, - відповіла я, кидаючи короткий погляд на Вір’єна. - Рішення за тобою.
Аристократові багато часу на роздуми не знадобилося. Його голос став різким, рішучим.
- Усі по конях! - скомандував він.
Ніч вибухнула рухом - і почалася втеча.
***
Сонце давно сховалося за обрій, а місяць устиг зникнути за темною хмарою. Дорогу поглинув морок, і єдиним орієнтиром для нас залишалися тьмяні, далеко-далекі вогні замку.