Виявилося, що він не знав імені першого власника свого меча. Лише чув, що той переходив від батька до сина багато поколінь поспіль, аж доки не опинився в руках його діда - Міртія. У того синів не було, тільки доньки, і старий дуже переживав, що меч нікого з них не визнає. Так тривало доти, доки не народився Дітор.
Я мовчки вдивлялася в хлопця. Як же він схожий… І як це ніхто досі не помітив? Як я сама не здогадалася раніше? Форма обличчя, ніс, а особливо очі - золотаво-зелені. А от міміка нагадувала того самого першого володаря заговореного меча, лицаря ордену “Аодіо Кілла”, що ельфійською означало «Небесні захисники”.
- Потім я потрапив до школи фехтування, - продовжив Дітор. - Протримався там майже пів року, а тоді мене вигнали.
- Й через що? - здивувалася я, підливаючи вино з глечика, який нам, як і вечерю, знову особисто приніс Трьома.
- Через одного аристократа. Не дуже приємна історія…
Я підштовхнула його:
- Розповідай.
Хлопець уже добряче захмелів, тож тримати язик за зубами йому ставало дедалі важче.
І, як завжди, причиною всьому був аристократ. Це, мабуть, у нашої родини в крові - бити морди тим, хто має владу. Але історія виявилася куди цікавішою: Дітор не просто зламав носа багатому вискочню, він наважився прийняти виклик на поєдинок. Причиною стала суперечка за прихильність дівчини. І, звісно ж, він переміг. Та, на жаль, не вбив суперника - аристократ лишився живий, хоч і поранений.
Наслідки були очікувані: арешт. Аристократи завжди клянуться, що не вимагатимуть чужої голови лише за те, що хтось оголив зброю в їх присутності. Та це тільки слова. Іноді вони стримують обіцянки, але то радше виняток. Цього разу до страти діло не дійшло. Дітора відпустили, проте позбавили всього майна. Уцілів лише меч. Його не ризикнули відібрати. Схоже, хтось добре знав, чий він нащадок, і вирішив залишити живим - так, про всяк випадок. Бо раптом ще знадобиться той, хто здатен втримати в руках особливий клинок.
Ми ще трохи посиділи. Коли ж допили другий глечик вина, я почала збиратися додому.
- Ну що, посиділи й досить. Час і додому? - сказала я, помітивши, що язик мого підопічного вже починає плутатися. Я занепокоїлася: аби тільки він не напився до втрати свідомості.
Але, як каже народ, страхи завжди відчувають нас і приходять у найгірший момент.
Дітор підвівся сам, навіть пройшов через увесь зал. Та вже на вулиці його ноги підкосилися. Якби я не підхопила вчасно, то він гепнувся б на землю. Випити стільки ж, скільки й я, він точно не міг.
На жаль, ляпаси його не привели до тями. Де він мешкає, я не знала, а залишати хлопця посеред вулиці не мала ні сміливості, ні совісті. Залишалося лише одне - тягти до себе додому.
Посадити Дітора в сідло було нелегким завданням. І це мене насторожило. Мій меч у бойовому стані важив значно більше, ніж хлопець, але я підіймала клинок без зусиль. А от з його тілом довелося добре повозитися. Чому так? Може, це було попередження? Мовляв, кидай пити, бо гірше буде…
***
За час коротенької подорожі Дітор так і не прийшов до тями - навпаки, заснув ще міцніше. Його голова безвольно схилилася мені на плече, дихання вирівнялося, і здавалося, ніби він провалився в солодкий, безтурботний сон.
До будинку я його затягла теж не без труднощів. Начебто кволий, худий, а який же важкий! Руки й спина в мене горіли від напруги. Широка дубова лавка з легкістю могла замінити ліжко, тож саме туди я його й поклала. Спершу стягла з нього чоботи, потім розстебнула плащ, а наостанок відстібнула ремені, якими кріпився меч.
“Дійсно дитя”, - майнула в голові думка, коли я глянула на Дітора. Він лежав спокійно, майже по-дитячому, і здавався беззахисним. Спав, і ні за що не хвилювався.
Я бачила контракт, укладений між моїм підопічним та графом. Уважно перечитала: вік - двадцять два роки, не одружений, дітей немає, родичів, яких слід сповістити в разі смерті, теж немає. Одним словом - сирота. До сьогоднішнього дня… Хоча, аби остаточно переконатися, можна було б і зуби порахувати. Та навіщо? Я й так відчувала: у його жилах тече рідна мені кров.
Зі спальні я принесла ковдру та подушку, підсунула їх під голову й накрила хлопця тепліше. Так “дитятко” влаштувалося значно зручніше. Я ж, нарешті, зі спокійною душею попрямувала спати.
***
У спальні в мене теж був камін. Хоч і не такий великий, як у залі, проте тепла від нього вистачало, щоб зігріти невелику кімнату. Вогонь потріскував, кидаючи на стіни тремтливі тіні, і це створювало затишок, якого так бракувало після довгого й важкого дня.
Спати хотілося так, що аж повіки самі злипалися. Та все ж довелося відкласти відпочинок. З такими думками, що роїлися в голові, нічого доброго не насниться.