Сангріс летів над нами, гучно змахуючи широкими крилами, від яких у повітрі здіймалися клуби пилу. Позаду ж глухо гуркотіла земля - від важкої, розміреної ходи орків. Добре, що дорога виявилася рівною, і наші коні, хоч і виснажені, не переламали собі ноги на камінні.
До воріт ми не встигали. Переслідувачі майже замкнули нас у кільце, коли раптом ніч розірвав пронизливий вереск - і над нами, мов чорні тіні, пролетіли інші вампіри. Вони відгукнулися на заклик одного зі своїх володарів.
Ще вчора скажи мені, що побачу сутичку орків із вампірами, - і я б лише розсміялася. Але тепер…
Вампіри, падаючи з темряви, мов хижаки з небес, розривали орків своїми кігтями, встромляли їх просто в очі, збивали супротивників із ніг потужними ударами перетинчастих крил. Гострі ікла блищали у світлі факелів, а кров бризкала на сіру землю, паруючи у холодному нічному повітрі. Орки, засліплені й розлючені, рубали навмання, але марно - вороги знову здіймалися вгору, зникаючи в пітьмі, щоб за мить ударити з іншого боку.
Вибухи гарчання й крику розривали ніч. Здавалося, сама темрява ожила, вчепившись у тіла орків.
Поки вампіри відволікали ворогів, ми встигли дістатися до воріт замку. Коні важко дихали, під копитами летіли іскри, а попереду вже зяяли темні брами - наш останній шанс урятуватися.
Різкий звук горна пронизав повітря щойно ми перетнули ворота. Вібрація звуку відгукнулася десь у грудях, змусивши коней скинути голови й заіржати від переляку.
Майже одночасно температура різко впала - холод ударив у лице, обпік шкіру, мов крижаний подих смерті. Від дихання потягнулися тонкі клуби пари. Я відчула магію - стару, темну, споріднену. Схоже, у замку був власний чаклун. І зараз він займався тим, що добивав тих, кого не встигли розірвати звичайні вампіри.
Десь у темряві лунали крики, приглушені гулом бою за стінами. Замок оживав, реагуючи на вторгнення, і холод ставав дедалі сильнішим, немов саме повітря просочувалося чарами смерті.
***
Я байдуже колупала виделкою обіцяного перепела й навіть не намагалася їсти - мене нудило так, що ще трохи, і зомліла б просто тут, на холодній кам’яній стіні. Повітря було важким від запаху крові й вина, від змішання спецій і магії, що витає в повітрі старих замків.
Поруч Сангріс, із вкрай розслабленим виглядом, ліниво крутив у руці келих із густо-червоним вином. Колір напою зловісно нагадував свіже пролиту кров, а світло смолоскипів грало на його пальцях, відблискуючи червоними відтінками. Його рухи були повільними, навмисне вичурними - наче він цілеспрямовано дратував мене своєю холодною байдужістю.
По праву руку від нього сиділа жінка - надзвичайно вродлива, з розкішними срібними кучерями, що спадали на плечі блискучими хвилями. Вона здавалася створеною не з плоті, а з каменю - холодна, відсторонена, бездоганна, немов статуя, ожила лише для того, щоб принизити саме поняття людяності. Це була Ларіша, донька правителя клану Чорнокрилів. Її погляд іноді ковзав по мені - колючий, байдужий, ніби вона вже вирішила, що моє життя нічого не варте.
Мої супутники сиділи поруч - кожен втупився у власну тарілку. Вони виглядали так само знесиленими, як і я, лише робили вигляд, що “беруть участь” у вечері. Вони очікували нападу. І не даремно. Навіть я була готова до бою.
От і треба ж було так влипнути! Потрапити в лігво вампірів, до їхнього замку. По суті, нам нічого не загрожувало… принаймні поки що. Але сама ситуація викликала в мені глибоке відчуття люті й небезпеки. Особливо враховуючи, чим закінчилася моя попередня зустріч із Сангрісом. Тоді я ледве залишилася живою.
Крек його забери, та й орків заодно!
Чого їм було треба саме тут, на землях вампірів, змушуючи нас шукати притулок у замку? А я ж знала про це небажане сусідство! До останнього сподівалася пройти повз, непоміченою.
Залишалося тільки сподіватися, що завтра ми зможемо вибратися з цієї фортеці без зайвих пригод.
Напруга, що висіла над столом, здавалася відчутною - наче павутина, натягнуте між усіма присутніми. Та раптом вона розірвалася з появою ще одного гравця.
Варто було йому переступити поріг - як усі вампіри, включно із самим Сангрісом та Ларішею, одночасно підвелися зі своїх місць. Рухи - точні, синхронні, без жодного слова. Так встають лише перед тим, кого беззаперечно визнають господарем.
- Я щойно почув, що до нас завітав почесний гість, - пролунав рівний, сильний голос. - Не повірив, тому вирішив переконатися сам. Оллівіджієн! Яким вітром тебе сюди занесло?
- Північним, - відповіла я з відчутним полегшенням. Вітаріус на місці. Це означало, що сьогодні я зможу заснути, не здригаючись від кожного шурхоту. - Ось навідала Марлі, думаю, дай і до тебе заїду. Все одно ж по дорозі.