- Все жартуєш. А куди саме тримаєш шлях? - поцікавився володар замку, сідаючи між дочкою та зятем. Його рухи були повільні, а тон - спокійний, але відчувалася в ньому перевірка, цікавість і прихована влада. - Якщо, звісно, не секрет?
- Триград, - чесно відповіла я.
- Ого! Та ви ж добряче збилися з дороги! - здивувався вампір, приймаючи від слуги келих із вином.
- Довелося трохи прогулятися, - знизала плечима я. - Ще на півночі за нами ув’язалися орки. Ніяк не відчепляться. В ельфійський ліс не сунулися, але щойно ми вийшли з-під його захисту - одразу налетіли. А також намагаємося наздогнати іншу частину загону: дівчину, напівельфа та чоловіка. Не перетиналися часом?
Мої слова змусили Вір’єна важко зітхнути - його роздратування було відчутним навіть без слів. Але пояснювати свою балакучість перед головою клану вампірів зараз було не найкращою ідеєю.
- Потім про це. А що ти забула в Триграді? - його темні очі прицільно вп’ялися в мене, уважні й насторожені.
- Он бачиш того молодого чоловіка? - я вказала на Кріст’єра, який у цей момент зробив вигляд, ніби страшенно зацікавлений своїм келихом. - Він вирішив практичним шляхом здобути досвід у використанні магії. А ми його супроводжуємо… охороняємо.
У чаклуна навіть очі округлилися. Так вміти вигадувати на ходу - талант, який, мабуть, розвивається лише багаторічною практикою брехні.
- Мага, кажеш? І охороняєте його? - недовірливо прищурився Вітаріус, обережно погойдуючи свій келих у руці.
- Так, - підтвердила я спокійно. - Як виявилося, між теорією та практикою прірва більша, ніж здається в академії.
- І чим же він так насолив оркам? - продовжив допит правитель.
- Та хто їх знає, - я знизала плечима. - Може, це в них такий протест проти знань і книжок.
Сміливий жарт, але вартував ризику.
- Щось ти недоговорюєш, Оллівіджієн, - з холодною посмішкою мовив Вітаріус. - Орки не бігають через півконтиненту просто так. Швидше за все, маги знову щось начудили, а хтось намагається їм завадити.
- Добра здогадка. Треба буде перевірити, - спокійно відповіла я, не відмовляючись від своєї версії.
Вампір посміхнувся кутиком вуст. У цьому русі відчувалася стримана насолода - він чудово розумів, що допитувати мене марно, але все одно не втрачав нагоди зіграти в цю гру.
- Кого нам ще чекати “в гості”? - трохи змінив тему Вітаріус, обережно ставлячи келих на стіл.
- Химер, вовкведів або, можливо, тигрведів, - відповіла я з удаваною легкістю.
- Минулого разу це були тролі… - задумливо видихнув вампір, поглядом ковзаючи вдалечінь, наче згадував щось неприємне.
- Бачиш, яка я зразкова гостя, - всміхнулася я. - Ніколи не приходжу без подарунків.
- Твоє почуття гумору завжди було чорним, - примружився він.
- Яка я, такий і гумор, - знизала плечима. - Дякую за вечерю. І з вашого дозволу ми підемо відпочивати - завтра нам рано вставати. Не клопочіться проводжати, я чудово пам’ятаю, як влаштований ваш замок.
Я навмисне перейшла на “ви”, помітивши, що Сангріс уже збирався підвестися. Хотілося уникнути будь-якої зайвої близькості.
- Але все ж я тебе проведу, - чемно втрутився старший вампір, підводячись разом із нами. - І дорогою, якщо дозволиш, ми обговоримо деякі питання.
Я зітхнула. Звісно, дозволю. Хіба мені є вибір, коли господар замку вирішив “провести”?
***
Замок Вітаріуса був зведений у вигляді справжнього лабіринту - химерної мережі коридорів, переходів і глухих тупиків, створених спеціально, щоб збивати ворога з пантелику. Тут кожна стіна мала своє призначення, а кожен поворот - приховану мету. Потрапивши всередину, сторонній мав блукати до виснаження, раз по раз натикаючись на хибні проходи, пастки й мертві петлі.
Я добре пам’ятала ті кілька безсонних ночей, коли, схилившись над кресленнями, намагалася запам’ятати хитромудрі закрути коридорів і замасковані двері. Лінії на пергаменті перепліталися з моїми думками, а іноді мені здавалося, що я гублюся в них так само, як у самому замку. Потім ще місяць ті креслення переслідували мене у снах, перетворюючись на кошмари, де я блукала нескінченними залами без виходу, поки за спиною хтось шепотів моє ім’я.
І тепер я знов йду цими переходами - з одночасним жахом і прихованим захопленням. Кожен наш крок гучно розкочувався відлунням, яке множилося й мчало в темряву, відбиваючись від кам’яних склепінь, наче ми йшли не шістьох, а три дюжини.