Вітаріус ішов поряд зі мною і ми випереджаючи супутників на кілька кроків. Його голос, трохи знижений, немов для довірливої бесіди, щоб зайві вуха нас не чули. Він розповідав, як вони жили тут ті роки, що промайнули від нашої останньої зустрічі.
Виявилося, що черговий конфлікт із перевертнями виник через дурницю - принаймні з моєї точки зору. Сангріс, легковажний і самолюбний, уподобав собі серед людей симпатичну дівчину й вирішив зробити її своєю коханкою. Здавалося б, нічого надзвичайного, якби на ту саму дівчину не кинув око один із синів вождя клану перевертнів Червоного Дуба.
Сутичка між ними завершилася трагічно - нещасна загинула, але іскра вже була кинута. І полум’я старих образ, що тліло десятиліттями, спалахнуло з новою силою. Погасити його було майже неможливо.
Я завжди знала: вампіри та перевертні ніколи не зможуть жити в мирі. Тимчасове перемир’я - так. Але не справжня злагода. Їхнє протистояння було закладене самою природою обох народів - наче не можуть існувати один без одного, але й ніколи не зливаються воєдино.
- До речі, - задумливо кинула я, - що можеш сказати про мого чаклуна?
- Дуже могутній некромант… Та йому заважає блок. Щоправда, ненадовго. Скоро від нього нічого не залишиться.
- Знаю, - кивнула я. - Саме про це й хочу запитати.
- Ти теж відчула слід втручання? Дуже схожий на нашу… еммм… магію.
- Так. Тобто це не просто захист. Це щось складніше. Щось посилене ментальною магією.
- На забуття, - підтвердив вампір мою здогадку. - Хлопець поки не пам’ятає свого минулого. Або взагалі вважає навіяне правдою.
- А з силою? – уточнила я.
- Той самий слід, - голос Вітаріуса став ще тихішим. – Будь обережна Оллі, хтось дуже могутній приклав до цього руку.
- Дарг… - почала я, але Вітаріус різко перебив.
- Не треба імен. Не зараз.
Я вчасно зрозуміла натяк й закрила свого рота. Пам’ять одразу викинула перед очі давні події - ту боротьбу, у якій ми стояли пліч-о-пліч. Я тоді допомагала Вітаріусу втримати владу, але це було виснаження до межі. Від мене залишилися самі крила й попіл. Так мені принаймні тоді здавалося.
Нарешті ми дісталися до східної вежі. Кам’яні сходи піднімали нас дедалі вище, поки вампір не зупинився біля різьблених дверей, що вели до гостьових кімнат. Побажавши спокійної ночі, він злегка вклонився - майже по-королівськи - і, не розтягуючи прощання, зник у тінях коридору.
Я залишилася перед дверима, відчуваючи, як лабіринт замку ніби досі дихає за спиною - живий, пильний і трохи голодний. Здавалося, що варто зробити ще крок - і він замкне мене всередині, цього разу назавжди.
Бр-р-р-р…
-30-
Вранці нас проводжав лише Вітаріус та кілька слуг; усі інші вампіри, окрім вартових на баштах, ще спали. Побачити сина ночі на ногах серед білого дня - рідкість, майже диво. Сонце, ледь визирнувши з-за гір, відбивалося у темних вікнах замку, створюючи ілюзію, ніби фортеця дихає тінню навіть серед дня.
Нам допомогли вивести коней зі стайні, їх копита глухо відлунювали по каменю. Коли важкі ворота з протяжним скрипом розчинилися, перед нами відкрилася вражаюча, моторошна картина: земля навколо була залита кров’ю, але жодного тіла не лишилося.
Трава потемніла, в повітрі стояв солоний присмак смерті, а десь із-за дерев долинав моторошний крик ворон.
- Як гадаєш, вампіри всіх перебили? - озирнувся Дітор, поклавши руку на руків’я меча.
- Хто його знає, - знизала я плечима. - Може, хтось і вижив. Але перевіряти не будемо.
- Якщо більше орків не зустрінемо, то зможемо спокійно дістатися до Міріданського порту, - сказав Кріст’єр, у голосі якого вперше за довгий час прозвучала надія. Здавалось, він уже бачив перед собою тихі причали й паруси кораблів, що чекають на відплиття.
Я з Вір’єном лише перезирнулася - коротко, але красномовно. Коли б усе було так просто…
Зранку, перед від’їздом, у нас відбулася ще одна розмова з Вітаріусом. Вампір повідомив, що дівчина, про яку ми питали, справді проходила тут - не сама. З нею були ще двоє: один - напівельф, другий же... другий був чимось іншим. Не людина, не ельф і навіть не немерець. Його природа була настільки спотвореною, що навіть вампір не наважився дати визначення.
- Він був... чужим для цього світу, - додав тоді Вітаріус.
Після цих слів у мене на мить зупинилося серце. Темрява перед очима згусла, як густа смола.
Не добре це. Невже знову прорив? І цього разу одними руріками не обійдеться?..
На прощання я вирішила не приховувати правди - розповіла Вітаріусу справжню причину, чому нам потрібно до Триграду. Сильні союзники можуть знадобитися будь-якої миті, а він - не з тих, хто відвертається у вирішальну годину. Вампір пообіцяв допомогу. Ба більше, запевнив, що негайно повідомить Марлі про наближення можливої небезпеки.