За це я була йому щиро вдячна. Хоч би хто що думав про вампірів, Вітаріус завжди тримав слово.
А ми вирушили далі - туди, де за обрієм уже чекала чергова халепа.
***
Сонце нещадно палило з неба, розігріваючи повітря так, що воно бриніло маревом над дорогою, немов жива річка жару. Здавалося, сам простір дихав утомою, обіймаючи нас невидимими руками й хилитаючи в солодкий, але небезпечний сон.
Ніч минула без відпочинку: попри всі мої переконання, ніхто, крім мене, так і не зміг стулити повіки. Та й мій власний сон був уривчастим, розірваним кошмарами, від яких я прокидалася з криком і холодним потом на чолі. Тепер же мене раз по раз накривала дрімота, і я здригалася кожного разу, коли відчувала, що зісковзую із сідла.
Я кинула погляд на Вір’єна - він відверто клював носом, час від часу смикаючи повід. Чаклун теж хилитався, немов маятник, борючись зі сном. Дітор узагалі спав нахабно й безтурботно: злегка похропував у сідлі, повністю довірившись Димкові, який слухняно ніс свого господаря.
Лише Таргіс, на диво, залишався бадьорим: його очі жваво ковзали по краєвиді, ловлячи найменший рух чи тінь.
Щоб не провалитися в сон остаточно, я вирішила розважити себе розмовою:
- Ти чого такий жвавий? - запитала я, широко позіхаючи.
- Та я, мабуть, аж до самого Триграда боятимуся заснути після зустрічі з тими вампірами, - буркнув він. - Ти бачила, як вони на нас дивилися? Прямо як Дітор на шмат м’яса або Вір’єн на чергову кралю.
- А що ти хотів? Для них ти - звичайна їжа. Найпростіший пункт у меню.
- Вони й справді п’ють кров?
- П’ють, - підтвердила я. - Але не зовсім так, як ти собі уявляєш. Якщо їм треба просто втамувати голод, вони зливають кров у чаші, залишаючи лише невеликі рани. А от коли потрібні раби, чи солдати - тоді п’ють просто з вени. Уся отрута - в їхній слині. Людська кров вважається делікатесом, тоді як тваринну може дозволити собі кожен.
- А щодо інших рас?
- Дріади, та й люба німфа їм не по… зубам. У гномів не смачна. Ельфійська кров… її намагаються уникати, якось не так на них діє, а в повноцінного вампіра жертва не перетвориться.
- Тобто.
- Чесно кажучи не знаю. Зі мною ніхто цим не ділився, а сама не цікавилася. Хто ще залишився?
- Кентаври.
- Тут мабуть їх рятує тварина половина, як і мінотаврів чи фавнів.
- А темних ельфів уникають по тій самій причині, що й світлих?
- Скоріш за все. Але стверджувати не буду.
А сама здригнулася згадуючи про дроу. Добре, що вони мешкають в протилежній частині світу.
- Сирени та джини вампірів також, певно, не цікавлять.
- З голоду й кабольда згризуть, але коли є вибір, віддадуть перевагу людині.
- А чому вампіри воюють із перевертнями? З чого все почалося?
- Не знаю, - зітхнула я. - У мене є знайомі і серед тих, і серед інших, але причину їхньої вічної ворожнечі ніхто так і не пояснив. Їхні перемир’я ніколи не тримаються довше десяти років: то хтось полював не там, де слід, то поклав око на не ту дівчину. Фантазії в них, як бачиш, не бракує.
- Ріда, скажи, - раптово змінив тему Таргіс. Якийсь він сьогодні балакучий, - є на континенті хоч одне місце, де в тебе не знайшлося б знайомих?
- Немає, - відповіла я після паузи. - Де б я не була, всюди є ті, хто мене знає. Одні - справжню мене, інші - лише образ. У цьому й різниця.
- Їсти хочу, - пробурмотів крізь сон Дітор, розплющивши одне око. - Довго ще їхати?
Я й сама подумала, що невеликий відпочинок не завадив би. Та всі наші запаси довелося кинути ще вночі, рятуючись від орків. Вранці повертатися було безглуздо: звірі вже давно розтягнули все їстівне. Те, що ми встигли прихопити в сідельних сумках, з’їли на сніданок. А на вампірській кухні навіть не ризикнули нічого брати - у них дивні уподобання, можуть ласувати не лише кров’ю, а й комахами.
Може, у крайній голод я б і не відмовилася, але до такого стану ще далеко.
- Ти рибу ловити вмієш? - запитала я Дітора.
- Вмію, - відповів той, позіхаючи.
- От і добре. Попереду буде річка - там і зловимо собі вечерю.
- А далеко ще до неї?
- До заходу сонця дістанемося.
- Тоді не буди мене раніше, - пробурмотів він і знову занурився в сон.
- От соня, - похитала я головою. - А раптом напад?..
Повітря навколо дрижало від спеки, а дорога здавалася нескінченною, мов спогад. І лише тихе клацання копит відбивало ритм нашої втоми.