***
Попереду, скриплячи давно незмащеними колесами, поволі рухалася стара візка. Скрип… скрип… - цей монотонний, рвучкий звук рвав слух і вмить прогнав сонливість, що вже давно брала верх. Кляча, яка тягла цей віз, була така виснажена, що по її ребрах можна було вивчати будову кінського скелета. Господар іти поруч вважав безпечнішим, аніж довірити себе такому хиткому транспорту.
Коли ми наздогнали й почали обганяти віз, старий, змарнілий чоловік із зарослим бородою обличчям, злякано зупинився й відступив убік, даючи нам дорогу.
- Скажи, діду, далеко звідси до найближчого поселення? - поцікавився Вір’єн.
- Одразу за поворотом, - озвався дід скрипучим голосом.
- Дякую, - коротко відповів аристократ, і ми рушили далі.
***
Як і сказав старий, за поворотом нас чекало невелике село. Точніше, колись чекало. Тепер від нього залишилися лише дві перекошені хати, купи попелу та свіжа земля могил, що темніли між рідкими деревами. Мертва тиша, здавалося, поселилася тут назавжди.
Ми йшли так довго, сподіваючись знайти бодай якийсь прихисток, і от тепер стояли серед руїн, не наважуючись ступити далі.
Стояли, мабуть, довго - бо невдовзі знову почули знайоме скрип… скрип… скрип…
- Діду, що тут трапилося? - запитав Вір’єн, коли віз підкотило ближче.
- Пустельники, - похмуро буркнув той. - Їм стало замало грабунку біля пагорбів, тож перебралися й сюди - шукати легкої наживи.
- І давно це було? - обережно запитала я.
- Три дні тому, - відповів старий і поволі рушив далі, до однієї з уцілілих хат.
Ми мовчки пішли слідом. Усередині тіснилося двоє стареньких із такими зморшкуватими обличчями, що, здавалося, вони ще пам’ятають Старий світ. Біля них дрімала руда кішка, а в кутку стояла коза з одним рогом. Бабусі зиркнули на нас байдужими очима й знову взялися перебирати щось у глибоких мисках.
- Чого заціпеніли? - озвався старий. - Проходьте, огляньтесь. Переконайтеся самі: грабувати тут уже нічого. А рабів із нас не вийде. Хоча можете забрати Злотку, - він кивнув на кішку. - Жодної користі від неї. Мишей нема - втекли шукати заповнені зернова.
- Ми взагалі-то не грабіжники, - ніяково озвався Вір’єн.
- А хто ж тоді? - насупився дід. - Чесний люд зброї з собою не носить.
- Звичайні охоронці, - пояснив чаклун. - Я найняв їх для супроводу.
- Найманці, - пробурмотів старий. - Що найманець, що грабіжник - одне й те саме.
У його словах було більше правди, ніж хотілося б визнавати.
- А їсти у вас справді нічого не лишилося? - втрутився Дітор із трагічним виразом обличчя. Після двох днів рибної дієти він виглядав так, ніби ось-ось помре від голоду.
- Є насіння, - знизав плечима дід. - Бери, якщо хочеш. Пустельники його не чіпали - городів не тримають.
- Тоді можна нам хоча б переночувати тут, а зранку вирушимо далі? - запитала я.
- Можна. Вибирайте будь-яку хату. Он скільки порожніх, - продовжив дід нахабно.
- Так вони ж усі згорілі! - обурився Дітор.
- Зате вільні, - єхидно кинув старий.
- Дякуємо за гостинність, - я припинила суперечку й рушила до виходу.
У сусідній хаті картина була схожа: троє старих жінок, тулячись одна до одної, з острахом дивилися на нас, наче на привидів. Ми не наважилися порушити їхній крихкий спокій.
Ту ніч, на щастя теплу, ми провели просто неба, під зорями, аби не стати причиною ще одного серцевого нападу серед місцевих.
Три дні… З одного боку - чималий термін, а в порівнянні з людським життям - лише мить. Пустельники навряд чи вже повернулися до гір; швидше за все, були ще десь на півдорозі. Та ймовірність, що вони продовжать свої грабунки по цей бік, залишалася високою.
До порту було майже п’ять днів прямої дороги - п’ять днів, протягом яких могло статися будь-що.
***
Світанок я зустріла при обході території. Повітря ще тримало нічну прохолоду, а земля пахла вогкістю і травою, що вціліла поміж згарищ.
На сході, за темною лінією, поволі народжувалося сонце. Воно не поспішало - лише обережно торкалося краю світу, і небо, ще хвилину тому темно-синє, починало міняти колір: спершу ставало бузковим, потім - рожево-золотистим, а далі загравало відблисками вогню на уламках дахів й минулого.
Здавалося, саме світло намагалося відродити цей край - повернути тепло туди, де ще вчора панувала смерть.
Саме в цей момент мене й застав Вір’єн.
- Знову за моєю спиною змінюєш маршрут? - у його голосі звучала легка втома, а може, і докір.
- Ні, - відповіла я, не відводячи погляду від сходу. - Йтимемо прямо. Як і планували. Якщо вдача буде на нашому боці, з пустельниками не перетнемося. А якщо зустрінемо – сподіваюсь їх буде не орда.