***
Ми йшли, не зупиняючись, аж поки сонце не виповзло з-за гірських вершин. Ущелина поступово світлішала, і в холодному повітрі ще довго відлунювали останні удари барабанів. Та ось і вони стихли. Тіні кобольдів розтанули між скель, залишивши по собі тільки гнітючу тишу.
Орька нарешті оголосив привал. Перевертні, вправні та злагоджені, зібрали хмиз, розпалили багаття й повісили над ним казанки з кашею. За кілька хвилин ущелину наповнив приємний аромат диму, м’яса та пшона. Ми сіли півколом, і незабаром кожен тримав у руках дерев’яну миску. Навіть Вір’єн із Таргісом, котрі досі не відпускали свою зброю, неохоче відклали її убік - ложки перемогли.
- Ріда, - озвався чаклун, підсідаючи ближче до вогню, - коли я дізнався, що ти в добрих стосунках з ельфами, я щиро захопився. Коли побачив, що ти знайома з вампірами - ще більше. Але те, що ти водиш дружбу з перевертнями! Це вже занадто! - він театрально підвів очі до неба. - Ти ж казала, що тебе знають у різних колах, але щоб настільки?! Скажи чесно, хто ще в тебе в друзях? Водяники? Сукуби? Може, ще хтось із демонів? Ти просто попереджай заздалегідь - аби ми даремно не нервували.
- Хто там згадав вампірів? - втрутився Орька, проходячи повз із мискою в руках.
- Та я нещодавно відвідувала Вітаріуса, - відповіла я, ледве стримуючи усмішку: слова чаклуна видалися кумедними. - А ти краще скажи, хто з ваших “працював” на їхньому кордоні?
- Що значить “працював”? - здивувався Орька, звівши брови.
- Те й означає. Один не дуже приємний екземпляр встиг знищити кілька селищ, перш ніж здох. Тепер його зграя блукає без господаря - виють ночами, не дають людям спокою.
Орька насупився, відставив миску й обережно промовив:
- Не знаю. Чесно. Гарх сидить у підземеллі, поки не набере розуму… чи не охолоне. А більше - й нікому.
Його слова звучали щиро. Молодий ватажок міг і справді не знати всіх інтриг старійшин. Та в його очах промайнув тінь сумніву - коротка, але помітна.
Після короткого відпочинку ми рушили знову. Сонце стояло вже високо, і повітря в ущелині стало теплішим. Ми йшли швидше, ніж раніше: треба було подолати якомога більшу відстань до сутінків. Бо вночі, коли барабани знову прокинуться в нутрі гір, кобольди неодмінно повернуться - численніші, зліші, голодні до помсти. У цьому сумнівів не лишалося.
***
Перевертні бігли поруч у своїй звіриній подобі, і мене нестерпно тягнуло приєднатися до них. Мій звір не був вовком, проте теж мав ікла, кігті та хвіст. Чорна, блискуча шерсть, важка грива, витягнута морда - щось середнє між вовчою та риссю. Хвіст із темною китицею на кінці, очі, що палали жовтим світлом у пітьмі. Так виглядав священний звір мого народу - ЕжІваар, подобу якого могли приймати лише обрані.
ЕжІваар - створіння, якого не лише вбити, а навіть торкнутися з наміром завдати болю вважалося смертним гріхом. Кара була невідворотною: гнів Божества позбавляв не життя, а більшого - сили, перетворюючи колишнього могутнього чарівника чи величного воїна на жалюгідну подобу самого себе. Душі ж цих священних звірів знаходили спокій у магічних обладунках і зброї ЕжАльяна, Бога нашого світу.
Ми дозволили собі короткий відпочинок перед заходом сонця - він був потрібен більше коням і людям, ніж перевертням. Сухий пайок замість вечері, кілька ковтків води - і знову в дорогу. Лише коли сонце сховалося за гірські піки, а небо всипалося тисячами холодних зірок, перевертні нарешті влаштувалися на ночівлю.
- Може, не варто було зупинятися? - обережно запитав Кріст’єр, підійшовши ближче.
- Далі небезпечно, - замість мене відповів Орька. - Перед самим Міріданом гніздо грифонів.
- Чим ближче до мети, тим веселіше, - буркнув чаклун.
- А ти що думав? На прогулянку з дівчиною вийшов? Радій, що хоча б орків із химерами немає, - єхидно кинув Вір’єн.
- Сплюнь і постукай по дереву, - не залишився в боргу Кріст’єр.
***
Тієї ночі ніхто не спав. Ми лише дрімали, киваючи головами, але зброю з рук не випускали. Тому коли знову загриміли барабани, нас це не застало зненацька.
Цього разу кобольди були не самі - поруч із ними йшли тролі. Двічі вищі за людину, неповороткі, але коли такий ударить своєю залізною дубиною з шипами, то й вершника разом із конем у землю втопче. Їхні ревіння розривали ніч, наче громи перед бурею.
Перевертні, частково трансформувавшись, відклали луки й стріли, беручи до рук короткі мечі - спеціально викувані для них клинки. Робота явно гном’я: люди не наважилися б на таке, а ельфи взагалі вважали подібні справи негідними.