Ворог почав приходити до тями. Крики, спочатку хаотичні й сповнені паніки, поступово перетворювалися на люте гарчання. Кобольди знову зімкнули ряди, вищиряючи ікла та здіймаючи над головами сокири. Їхня лють зростала разом із темрявою, що поверталася після спалаху світла.
Та перевертні не розгубилися. Вони скористалися короткою перевагою, кидаючись у ближній бій. Ріжучи кобольдів, наче курчат, вони рухалися майже безшумно, лишаючи за собою лише спалахи клинків і крики загиблих.
Я теж повернулася до тролів. Мої мечі вже липли від крові, але руки не тремтіли - лише відчували вагу кожного руху.
І саме тоді на мене звалилася нова біда.
Щось гостре вчепилося мені в плече й підняло мене в небо. Грифон! Я захопилася боєм і не помітила, як з темряви сипонула ціла зграя. Птах-звір підняв мене на тридцять метрів, а тоді з розмаху кинув назад. Людина б загинула на місці, та я на тремтячих ногах ще змогла дістатися до чаклуна, показуючи на валуни, складені природою у подобу дольмена.
Більшість кобольдів розсипалася назад у гори, проте чимало полягло від грифонячих лап і дзьобів. Тролі не тікали: махали дубинами, намагаючись збити хижаків.
Я впала поряд зі своїми, ледве переводячи подих.
- І що тепер? - запитав Вір’єн.
- Чекати… доки грифони не втомляться. Головне - не вставати й не рухатися… Вони йдуть на рух… Може, пронесе… - відповіла я, задихаючись. Мені знов було зле. Хоч би не потягнуло блювати. Вже краще просто втратити свідомість. І здається мені це вдалося. Останнє що вловила як зграя Орьки теж поспіхом шукала прихистку серед каменів.
***
Грифони бешкетували до самого світанку, не дозволяючи нам висунутися з укриття. Вони кружляли над скелями, клекотали, немов насміхаючись, і час від часу каменеподібними тінями падали на землю, змушуючи серце вистрибувати з грудей. Ми сиділи нерухомо, боячись навіть дихати на повні груди. Лише коли на обрії вигулькнуло сонце і його проміння поволі розірвало темряву, звіроптахи, різко зірвавшись з місця, знялися в небо й відлетіли на полювання. Трупи кобольдів і тролів вони навіть не чіпали - мабуть, вважали їхнє м’ясо неїстівним. Зрозуміло було одне: прибули грифони вночі ситими, прилетіли просто для забави й водночас аби перевірити свої території. Якби ж вони були голодними - мало хто з нас дочекався б ранку живим.
Я поволі піднялася, намагаючись розігнати втому, й підійшла до Орьки.
- Які у тебе втрати? - тихо запитала я.
В його жовтих очах застигла тінь скорботи, та голос залишався твердим:
- У сутичці з грифонами - жодного. Всі встигли сховатися. А от з кобольдами… троє вовків лягло.
Мені стиснуло груди. Вовки були не просто товаришами - вони були частиною його зграї, братами по крові.
- Їх треба поховати, - сказала я, думаючи про курганами, що лишаються віковічним пам’ятником.
Та Орька похитав головою, і його голос прозвучав глухо, наче з глибокої печери:
- Спали їх.
Я здивовано глянула й перепитала, вважаючи, що недочула:
- Що?
Він зціпив щелепи, і лише за мить повторив, уже тихо, майже пошепки, але з болем, який різав вуха сильніше за крик:
- Спали… і розвій попіл. Щоб жодна тварюка не сквернила їхніх тіл. Нехай вітер понесе їхні душі над горами.
Я кивнула. Суперечити не мала права. Це був їхній звичай - остання пошана полеглим. І коли тіла загиблих зібрали докупи, як би мені не було зле, я викликала вогонь. Полум’я небесного птаха спалахнуло сліпучим вогнем, поглинаючи плоть і кістки, залишаючи лише попіл. А дракон, здійнявшись високо в повітря, розвіяв сірий пил над вершинами гір, даруючи вовкам вічний спочинок у небесах.
Потім ми перев’язали ранених, і наш загін рушив у дорогу. До мети залишалося якихось півдня шляху. Вже опівдні ми мали увійти у ворота міста.
Решта подорожі пройшла у мовчанні. Кожен із нас думав про своє. Ніхто не наважувався жартувати чи заводити балачки. Не було ані вовчого виття, ані людських розмов. Лише важкий ритм копит, брязкіт збруї та тихе дзеленчання зброї порушували тишу, що оповила наш похід.
І тільки коли сонце стало в зеніті й ми наблизилися до високих сірих мурів Мірідана, тиша була перервана. Орька підійшов до мене й, поклавши руку на плече, сказав:
- Я ще знайду тебе в місті. - У його словах відчувалася обіцянка й водночас прихована тривога.
Через міські ворота вовки йти не поспішали. Вони лишилися зовні, посилаючись на свої справи в окрузі. А я, вже ступаючи під темну арку брами, відчувала на собі їхні погляди, гострі, мов леза. Вони не прощалися. Вони чекали.
-32-