В тій частині Кокстауна, де працюють найтяжче; в самому осередді цієї потворної фортеці, де цегляні мури однаково міцно загородили і вступ природі й вихід отруйним випарам; у невилазному лабіринті вузьких вуличок та завулочків, двориків та задвір’ячок, що набудувалися без ніякого ладу, кожна будівля похапцем, хто як собі хотів, і тепер являли з себе наче незлагідну родину, де всі тиснуться, штовхаються, топчуть та душать одне одного; в найтіснішому закутку цього велетенського вакуумного бака, де й комини на будинках, за браком повітря для тяги, пороблено кособокі та всіляко повикривлювані, немов кожен будинок виставляв напоказ зразок, які лиш люди можуть у ньому народжуватись; поміж масою тих кокстаунців, що мають загальну назву «робочі руки» і що куди більше подобались би деяким людям, коли б творець їхній визнав за доцільне наділити їх самими руками або, як нижчих морських тварин, самими руками та шлунком, — жив один сорокалітній чоловік, на ймення Стівеи Бездол.
Виглядав Стівен на старішого, бо жилось йому нелегко. Кажуть, що кожному приділено в житті і троянди, й терня; однак із Стівеновим життям, напевне, вийшла якась невдача або ж помилка, і троянди його дістались комусь іншому, а терня того іншого, на додачу до його власного, Стівенові. Він, його словами кажучи, знав, почому ківш лиха. Його звичайно називали Старим Стівеном, ніби вшановуючи по-своєму за таку долю.
Згорбатіла його постава, велика міцна голова з довгим, обрідним, просивим волоссям, наморщений лоб, замислений вираз обличчя могли навести на думку, що Старий Стівен чоловік вельми знаючий, як на простого робітника. Проте він не був такий. Він не належав до тих позначних «робочих рук», що, багато років складаючи хвилину до хвилини уривки дозвілля, спромоглись опанувати важкі науки й набути щонайнеймовірніших знань. Не був він і з тих робітників, що вміють виголошувати промови та дебатувати. Тисячі його товаришів уміли говорити про будь-що куди краще за нього. Він був добрий ткач при механічному верстаті й бездоганно чесна людина. А що він являв із себе опріч того та що в ньому крилося ще — нехай покаже сам.
Вже погасли вікна величезних фабрик, що нагадували, поки освітлені, якісь казкові палаци — принаймні так казали пасажири кур’єрського поїзда; і дзвони віддзвонили кінець роботи й затихли; і «робочі руки» — чоловіки й жінки, хлопці й дівчата — тупотіли по брукові, простуючи додому. Старий Стівен стояв на вулиці, і йому, як щодня після роботи, здавалося, наче то у нього в голові допіру стугоніли, а тепер зупинилися верстати.
— Щось не видно та й не видно Рейчел! — промовив він.
Ішов дрібний дощ, і молоді робітниці, що купками проходили повз нього, понапиналися хустками, туго стягуючи їх під бородою. Стівен, видно, дуже добре знав ту Рейчел» бо, лиш мигцем глянувши на таку купочку, вже бачив, що її там нема. Нарешті його поминула остання купка, і він повернувся й пішов, сказавши невесело:
— Виходить, прогавив!
Та не проминувши ще й третьої вулиці, він угледів попереду ще одну постать, угорнену в хустку, і так прикипів до неї очима, що й, не бачивши самої жінки, не бачивши, як вона йде від ліхтаря до ліхтаря, то виринаючи на світло, то поринаючи в темряву, був би впізнав її лише по невиразній тіні на мокрому брукові. Стівен ураз піддав ходи, наздогнав її, нечутно ступаючи, тоді знову стишив ходу й покликав:
— Рейчел!
Жінка, що була саме під ліхтарем, обернулася, трохи відсунула хустку з чола й відкрила спокійне довгасто обличчя, смагляве, з досить тонкими рисами і сяйними лагідними очима, та гладенько зачесане чорне лискуче волосся. Обличчя те не квітло вже молодістю — жінці було років із тридцять п’ять.
— А, це ти, Стівене! — озвалася вона, всміхнувшись до нього не стільки устами, скільки ласкавими своїми очима, тоді знов насунула хустку на чоло, і далі вони пішли поруч.
— А я думав, ти після мене вийшла, Рейчел.
— Ні.
— Що, сьогодні трошки раніше?
— Та це ж як коли, Стівене: коли вийдеш трошки раніше, коли трошки пізніше. Не варт тобі мене дожидатися, з роботи йдучи.
— Та, либонь, і на роботу так само, еге, Рейчел?
— Атож, Стівене.
Він глянув на неї трохи засмучено, однак покірливо й шанобливо, видимо переконаний, що вона завжди й у всьому має рацію. Вона завважила той вираз і злегенька доторкнулася рукою до його плеча, мовби дякуючи йому.
— Ми ж такі вірні друзі, Стівене, і такі давні друзі, що й старіємося вже обоє…