— Ну, Стівене, чого це нараз тобі захотілося? — спитав пан Горлодербі.
Стівен уклонився — це запобігливо, ні, на таке «робочі руки» не здатні; боронь боже, пане добродію, такого ви від робітника не діждетесь, хоч би він у вас і двадцять років працював! — і, задля присутності пані Спарсіт, запхав кйщі нашийної хустини за камізельку.
— Ти ж сам знаєш, — провадив пан Горлодербі, сьорбнувши хересу, — що з тобою ми ніколи не мали ніякого клопоту, ти завше був чоловік поміркований, не як дехто. Ти не думаєш, що тебе хтось повинен возити в кареті шестернею та годувати з золотої ложки черепаховим супом і дичиною, як багато хто з вас думає, — пан Горлодербі завжди виставляв це за єдину, пряму і негайну мету кожного робітника, бодай чим-небудь незадоволеного. — Тому я знаю наперед, що ти не скаржитися прийшов, я певен цього, чуєш?
— Авжеж, пане, нічого такого в мене і в думці не було.
Хоч пан Горлодербі сам щойно висловив таке переконання, ті слова його видимо здивували й потішили.
— От і гаразд! — відказав він. — Ти робітник надійний, і я не помилився. Ну, кажи, що там у тебе. Як не скарга, то кажи, чого тобі треба. Що ти маєш мені сказати? Ну, висипай сміливо!
Стівен позирнув на пані Спарсіт.
— Я можу вийти, пане Горлодербі, коли хочете, — озвалась вона саможертовно, вдаючи, ніби вже виймає ногу зі стремена.
Пан Горлодербі, що саме набрав повного рота котлети, спинив її, мовчки простягти ліву руку долонею вперед. Тоді опустив руку, проковтнув котлету й сказав до Стівена:
— Щоб ти знав, ця пані з високого роду, правдива леді. Ти не думай, що як вона в мене на службі, то вона ніколи не була нагорі, аж ген на самісінькому вершечку! Отож як ти маєш щось таке сказати, чого не годиться казати при вродженій леді, то вона вийде. А як ти маєш мені сказати таке, що можна казати при вродженій леді, то вона лишиться тут.
— Я, пане, маю надію, що зроду ще ніколи нічого такого не сказав, чого б не годилося почути вродженій леді, — почервонівши, відповів Стівен.
— Ну й гаразд, — сказав пан Горлодербі, відсовуючи тарілку й відхиляючись сам на бильце. — Ну, давай висипай!
Стівен ще на мить задумався, тоді підвів очі й почав:
— Я прийшов поради в вас просити. Мені її аж гвалт потрібно. Я вже давно жонатий, оце в великодній понеділок дев’ятнадцять років буде. Вона була тоді молода дівчина… собою несогірша і слави непоганої. Та ненадовго тої слави стало, хутко звелась вона на ледащо. Не через мене. Бог свідок, я не був їй лихим чоловіком.
— Я вже чував про це. — відказав пан Горлодербі. — Вона вдарилась у пиття, покинула роботу, спродала меблі з хати, позаставляла одежу, одно слово, пустилася берега.
— Я довго терпів. («Отож і дурень», — подумки сказав, звертаючись до свого келиха, пан Горлодербі).
— Ой, як довго терпів!' Усе силкувався відучити її. І так, і сяк, і як лишень не пробував. Скільки разів, бувало, приходжу додому, а з хати все до цурки винесено, і вона лежить без тями на голому помості. Не раз так було й не двічі — двадцять разів!
Усі зморшки на Стівеновому виду аж поглибшали, свідчивши промовисто за тяжкі його муки.
— І що далі, то гірше, ш гірше, й гірше. Зійде з дому, волочиться хтозна-де, барложиться хтозна в якому багні, тоді нараз вернеться. І так без кінця-краю, знов і знов. І що я міг удіяти з нею? Бувало, цілими ночами по вулицях тиняюсь, боюся додому поткнутись. І на міст, було, вже ходив, думаю, скочу в воду, та й по всьому. Стільки я того витерпів, що замолоду старий зробився.
Пані Спарсіт, що звільна погойдувалася, наче в сідлі, пересуваючи плетільні веретінця, на ті слова звела свої коріоланівські брови й покивала головою, ніби промовляючи: «Горе знають і вельможні, а не тільки неможні! Ось спрямуй свій смиренний погляд хоча б на мене!»
— Я вже й платив їй, щоб вона мені спокій дала. Оці п’ять років я ввесь час їй платив. І знов уже більш-менш обжився. Важко мені жилося й невесело, та хоч ганьби не було й не трусився зі страху день і ніч. А вчора ввечері приходжу додому, аж вона лежить перед коминком. Знов вернулася!
Тяжка його біда й велика сила розпуки на мить додали йому зваги, і він заговорив вільно й сміливо. Та ще за мить він уже стояв як і перше — по-звичайному згорбатіло, звернувши до пана Горлодербі задумливе обличчя з якимсь чудним виразом — трохи допитливим, трохи розгубленим, ніби силкувався розгадати дуже складну загадку. В лівій руці, сперши її на клуб, він міцно тримав капелюха, а правою, незграбно-стриманими, але виразними й повними енергії рухами, ніби підкреслював свої слова.