— Але чим ви, тату, радите мені замінити те слово, що його я вжила і що видалось вам не дуже доречне? — знов запитала Луїза так само незворушно, ніби на неї анітрохи не вплинули ці втішні висновки.
— Я гадаю, Луїзо, нема нічого простішого, — відповів батько. — Держачись твердо фактів, ти ставиш собі запитання: «Чи сватається до мене пан Горлодербі? Так, сватається». Лишається тільки одне запитання; «Чи йти мені за нього?» По-моєму, що ж може бути простіше!
— Чи йти мені за нього? — повільно-повільно проказала за ним Луїза.
— Саме так. І мені, твоєму батькові, люба Луїзо, дуже втішно знати, що на твою ухвалу не можуть вплинути погляди й звички, властиві багатьом дівчатам.
— Що ні, то ні, тату, — відповіла Луїза.
— А тепер я полишаю тобі самій усе зважити, — сказав пан Товкматч. — Я тобі виклав суть справи так, як її звичайно розуміють практичні люди. Так, як свого часу розглядалося цю справу в мене з твоєю матір’ю. А далі, люба моя доню, вирішуй сама.
З самого початку розмови Луїза не відривала від батька погляду. Тепер і він, відхилившись на спинку фотеля, спрямував на неї свої глибоко посаджені очі й міг би вловити ту коротку мить, коли дочка його завагалась, коли її поривало кинутись йому на груди та виповісти згнічені в серці почуття. Але, щоб те постерегти, він мусив би враз переплигнути всі штучні перепони, що їх сам стільки років споруджував між собою й тією найтоншою сутністю людської душі, що була, є й буде неприступна найбільшим мудрощам алгебри, аж доки пролунає сурма архангела і навіть сама алгебра розсиплеться на порох. Та перепони ті були занадто численні й занадто високі, щоб їх переплигнути враз. Незрушне, сухо-діловите його обличчя знов скувало Луїзу, і миттєве її поривання кануло в безодні глибини минулого, де потопають усі прогавлені нагоди.
Вона відвела погляд від батька й так довго сиділа мовчки, дивлячись на місто, аж він нарешті поцікавився:
— Ти питаєш поради в кокстаунських коминів, Луїзо?
— Та зараз там тільки нудний і млявий дим. Але як настане ніч, тоді з них виривається вогонь, тату! — відмовила вона, обернувшися рвучко.
— Та я це знаю, Луїзо. Тільки я не розумію, до чого воно тут…
Треба визнати, що він і справді нічого не зрозумів.
Луїза тільки ледь відмахнулась рукою і, знов утупивши в нього очі, сказала:
— Тату, я часто думаю, що життя людське дуже коротке…
Ці слова так тісно дотикалися його улюбленої науки, що він зразу підхопив:
— Безперечно, воно коротке доню, моя. І все ж статистика доводить, що пересічна тривалість людського життя за останні роки значно зросла. Це засвідчують підрахунки різних страхових товариств і пенсійних контор та інші незаперечні дані.
— Я маю на увазі своє власне життя, тату.
— Ах, он як! І все ж, чи треба тобі ще пояснювати, Луїзо, — сказав пан Товкматч, — що й воно підлягає тим самим законам, яким підлягає людське життя взагалі.
— Я тільки хочу, поки жива, робити бодай те невелике, що я можу, на що я здатна. То чи не однаково?
Видимо не зрозумівши, до чого ці останні слова, пап Товкматч спантеличено перепитав:
— Не однаково? Що не однаково?
— Пан Горлодербі, — не відповівши, говорила вона далі повільно й виразно, — сватається до мене. Тепер я маю себе спитати: чи йти мені за нього? Так, тату? Ви ж так мені сказали. Сказали чи ні?
— Авжеж, доню.
— Хай же буде так. Коли пан Горлодербі хоче взяти мене за дружину на таких умовах, я згодна вийти за нього. Перекажіть йому, тату, цю мою відповідь хоч би й сьогодні. Перекажіть по змозі до слова, бо я хочу, щоб він знав, як саме я висловилась.