— Чи дозволите спитати, добродію, — почала пані Спарсіт, — кому я завдячую честь…
— Авжеж, авжеж, — похопився незнайомець. — Дуже вдячний, що нагадали. Я маю рекомендаційного листа до банкіра Горлодербі. Вийшовши погуляти по цьому чудернацькому чорному місту, поки в готелі поспіє обід, я спитав одного перехожого, певне, робітника, — він немовби щойно побував під душем з чогось пухнастого, мабуть, якоїсь сировини…
Пані Спарсіт нахилила ствердно голову.
— … спитав його, де мешкає пан банкір Горлодербі. А він, либонь, почувши слово «банкір», та подумавши, що мені треба до банку, й спровадив мене сюди. Але, я гадаю, пан Горлодербі навряд чи мешкає в цьому будинку, де я маю честь з’ясовувати вам свою появу?
— Ні, добродію, він тут не мешкає, — відказала пані Спарсіт.
— Дякую. Я не мав наміру вручати зразу свого листа, не маю його й тепер. Просто я вирішив пройтися до банку, аби якось збавити час, а щасливим випадком забачивши в оцьому вікні, — він недбало махнув до вікна рукою і ледь уклонився своїй розмовниці, — даму вельми достойного й приємного вигляду, подумав, що найліпше буде, як я зайду та спитаюся в цієї дами, де ж мешкає пан банкір Горлодербі. Що я й дозволив собі зробити, даруйте вже мені ласкаво.
Неуважливу й недбалу його поведінку цілком відшкодовувала в думці пані Спарсіт властива йому невимушена галантність, що відчувалась і в його поводженні з нею. Ось, скажімо, й тепер — він трохи-трохи не сидить на столі, а все ж ліниво нахиляється до неї, мовби даючи взнаки, що і в ній є своя принадність, свій чар.
— Я знаю, що в банках люди схильні до підозріливості, та воно так і повинно бути, — провадив гість, що мав до всього ще й приємну манеру говорити вільно, плавко й таким тоном, ніби в словах його таїлося більше змісту й дотепності, ніж здавалось відразу (такий хитрий спосіб винайшов, мабуть, сам засновник цієї численної секти, хоч ми й не знаємо, хто ж був цей визначний муж), — а тому доводжу до вашого відома, що листа того — ось він, прошу, — дав мені депутат парламенту від вашої округи Товкматч, із ким я мав приємність познайомитися в Лондоні.
Пані Спарсіт упізнала руку пана Товкматча, зауважила, що показувати листа не було ніякої потреби, і дала гостеві адресу пана Горлодербі, пояснивши докладно, як туди дійти.
— Безмежно вдячний, — сказав незнайомець. — Ви, звісно, добре знаєте самого банкіра?
— Ще б пак, добродію, — відповіла пані Спарсіт. — Я перебуваю на службі в нього ось уже десять років.
— Цілу вічність! Він, здається, одружений з Товкматчевою дочкою?
— Так, — потвердила пані Спарсіт, стиснувши нараз губи. — Він сподобився такої… честі.
— І його дружина, як я чув, трохи не філософ?
— Та невже? — здивувалась пані Спарсіт.
— Вибачте мені настирливу мою цікавість, — мовив гість облесливо, побачивши, як насупила вона брови, — але ви знаєте цю родину і взагалі знаєте людей. Я теж маю познайомитися з банкіровою родиною і, можливо, мені доведеться часто бувати в них. Скажіть, це правда, що пані Горлодербі таке страховище? Батько змалював її такою непохитно суворою, що мене просто кортить знати, чи цс правда. Що, вона зовсім неприступна? Вчена й розумна, аж з душі верне? Я бачу з вашої багатозначної усмішки, що ви так не думаєте? Ви влили бальзам у мою неспокійну душу. А скільки їй років? Сорок? Тридцять п’ять?
Пані Спарсіт голосно засміялась.
— Дівчисько, — сказала вона. — Їй ще й двадцяти не було, як вона заміж вискочила.
— Слово честі, пані Паулер, — промовив гість, випростуючись, — я ще зроду не був такий здивований!
Він, видно, й справді дуже здивувався, принаймні наскільки те було для нього можливо, бо дивився на пані Спарсіт добру чверть хвилини, мовби сторопілий з подиву. А тоді сказав зовсім знеможено:
— Запевняю вас, пані Паулер, що все чуте від її батька підготувало мене до зустрічі з жінкою дійшлою й несхитно суворою. Надзвичайно вам вдячний за те, що ви виправили цю кумедну помилку. Вибачте, що потурбував вас. Дуже дякую. Бувайте здорові!
Попрощавшись, він вийшов; а пані Спарсіт сховалась за шторою й стежила, як він спокволу йде тінистим боком вулиці, привертаючи увагу кокстаунців.
— Що ви скажете про цього добродія, Бітцере? — спитала пані Спарсіт, коли кур’єр вернувся прибрати після чаю.
— Силу грошей на одежу витрачає, пані.
— Але треба визнати, — сказала пані Спарсіт, — що вбраний він з великим смаком.
— Авжеж, пані, — погодився Бітцер, — тільки чи варте воно тих грошей. А крім того, — додав він, витираючи столик, — здається мені, що він картяр.