— Що це означає? Луїзо, на бога, скажи ж, що сталося!
Вона впала на стілець перед ним і поклала холодну руку йому на плече.
— Тату, ви мене виховували від самої колиски.
— Так, Луїзо…
— Я проклинаю ту годину, коли народилася для такої долі.
Батько дибився на неї, пойнятий жахом, не ймучи віри, і тільки перепитував безтямно:
— Проклинаєш? Проклинаєш ту годину?
— Як ви могли дати мені життя й відібрати в мене всі ті неоціненні речі, що без них воно — тільки свідома мертвота? Де скарби моєї душі? Де тепло мого серця? Що ви зробили, тату, о, що ви зробили з тим садом, що мав колись розквітнути в оцій страшній пустелі?
І вона вдарила себе обома руками в груди.
— Якби він тут коли-небудь цвів, то й самий попіл його врятував би мене від порожнечі, в яку запада все моє життя. Я, тату, не хотіла так із вами говорити, але чи пам’ятаєте ви нашу останню розмову в цій кімнаті?
Ті слова були такі несподівані для нього, що він, приголомшений, насилу вимовив:
— Пам’ятаю, Луїзо…
— Те, що оце вирвалось мені з уст, могло вирватися з них і тоді, якби ви були хоч трохи помогли мені. Я вам не дорікаю, тату. Ви й у собі самому не дбали за те, що знехтували в мені. Та якби ви того не зробили колись давно або якби зовсім за мене не дбали, наскільки краща й щасливіша була б я тепер!
За все піклування почути від дочки такі слова! Пан Товкматч схилився головою на руку й застогнав голосно.
— Тату, якби ви знали тоді, коли востаннє розмовляли тут зі мною, чого я сама боялась і що силкувалася збороти в собі, як я мусила з самого малку бороти кожне природне поривання мого серця; якби ви знали, що в моїх грудях дрімають почування, вподобання, слаботи, здатні вирости в силу, не приступні ніяким людським розрахункам, ніякій арифметиці, як не приступний для неї сам Творець, — чи віддали б ви мене й тоді чоловікові, якого я тепер ненавиджу?
— Ні, ні, бідна моя дитино, — відказав він.
— Чи рокували б ви мене, тату, на згубний холод, що знівечив, заморозив мені душу? Чи відняли б ви в мене нікого тим не збагативши, а тільки посіявши ще більшу пустку в цьому світі — все духовне, що було в мені, весну й літо моєї віри, моє утечище від усього поганого й ницого в житті, ту школу, де б я навчилася терплячіше, вибачливіше його сприймати і надіятись хоч у тісному своєму око лі поліпшити його?
— Ні, ні! Ні, Луїзо!
— Отже ж, тату, якби я була сліпорода й рухалася по житті помацки, та зате, пізнаючи всі речі, які вони є, самим дотикам, могла давати хоч трохи волі своїй уяві, щоб їх собі домальовувати, то я була б у мільйон разів мудріша, щасливіша, добріша, вдоволеніша, чистіша й людяніша, ніж тепер, маючи очі. Слухайте ж, що я прийшла сказати вам.
Батько звівся, щоб її обняти. Вона теж підвелася й стала перед ним; рука її лежала на плечі в нього, очі впинались йому в обличчя.
— Отак я росла, тату, ні на мить не мавши чим угамувати голоду й спраги своєї душі, палко пориваючись до тих сфер, де не так неподільно панують правила, цифри та визначення, борючись із собою за кожну п’ядь свого шляху.
— Дитино моя, хіба ж я знав, що ти така нещасна!
— А я, тату, ввесь час це знала. І в цій боротьбі я ввесь час відштовхувала свого доброго янгола, робила з нього демона. Те, що я вивчала, влило в мене сумнів, невіру, зневагу й жаль до всього, чого я не вивчала, і єдина моя гірка втіха була в думці, що життя однаково скоро минеться, та й нема в ньому нічого такого, за що варто страждати і змагатись.
— В таких молодих літах! — ужахнувся батько.
— Еге ж, у таких молодих літах. Ось яка мертвота була у мене в серці — тепер я вам те показую, не боячись і не криючись, — коли ви запропонували мені чоловіка. Я погодилась. Я ніколи не вдавала ні перед ним, ні перед вами, ніби кохаю його. Я добре знала, і ви теж знали, тату, і він сам знав, що я його не кохаю. Мені було не зовсім байдуже лиш тому, що я мала надію прислужитися й догодити Томові. Я зопалу погналася за маною і лиш помалу зрозуміла, що то була мана. Але ж Томові я віддавала всі ті крихти любові, що жили ще в мені, — може, тому, що на собі добре знала, як треба його жаліти. Тепер, звісно, нічого вже не вернеш, але знайте це, щоб хоч надалі ви не так суворо ставились до його помилок.
Батько тримав її в обіймах, а вона поклала й другу руку йому на плече і, не відводячи погляду, говорила далі:
— А коли я навіки зв’язала себе з нелюбом, душа моя знов повстала проти цих пут на боротьбу ще запеклішу, ніж перше, бо вона живиться несхожістю наших натур, нашою невідповідністю, і тут мені, тату, не поможуть ніякі загальні закони, поки вони не здатні навчити анатома, куди встромити ножа, щоб відкрити таємниці моєї душі.