Перейшовши з шумної кухні до порожньої трапезної, вони нарешті повернулися до лазарету, де чекав Тіпп, граючись із уже більшою кількістю щурів.
Ківа й гадки не мала, як він їх діставав, і її внутрішньо жахало те, наскільки обширне гніздо біля крематорію. Вона потайки відчувала полегшення від того, що збирати зразки з печі потреби не було, адже ніхто не повертався звідти.
Ніхто, крім неї.
Струсивши цю думку, Ківа згодувала найновіші зразки щурам, але після тестування наступного дня жоден не виявив симптомів, і її сподівання затріщали по швах.
— Завтра великий д-день, — заявив Тіпп, побачивши, наскільки занепала духом вона того вечора. — Я в-відчуваю це. Щось с-серйозне от-от трапиться. Почекай, побачиш.
Підбадьорена його впевненістю, Ківа наступного ранку знов вирушила разом з Наарі, цього разу протестувати решту будівель, які лишалися на території, в тому числі вхідний блок, майстерні, адміністрацію, казарми вартових, псарні і, нарешті, десять блоків камер, де спали в’язні, з прилеглими вбиральнями й приміщеннями для купання. Після цього їй лишалося протестувати тільки водоносний горизонт, насосні станції й тунелі, що вона планувала зробити протягом чотирьох днів до наступної Ордалії, якщо щурі лишатимуться здоровісінькими. Вона усвідомлювала, що в неї закінчується час — і варіанти, — гостріше, ніж будь-коли.
Коли Ківа з Наарі повернулася до лазарету того вечора з сумкою зразків, вона сподівалася побачити Тіппа зі ще більшою кількістю шкідників. Насправді їм не потрібно було більше, але хлопчик вправно ловив їх, і було дивно, що його нема в лазареті, особливо зважаючи на те, що він сумлінно наглядав за Тільдою й карантинними пацієнтами в дні, коли Ківа ходила збирати зразки. Спершу він хотів з нею, особливо коли їй більше не було потрібно виходити для цього за ворота. Але Оліша й Нерґал лише мінімально піклувалися про хворих, тож Тіпп добровільно викликався наглядати за ними, що наповнило Ківу неабиякою гордістю.
— Ти бачив Тіппа? — запитала Ківа Нерґала, опускаючи сумку на робочий стіл і махаючи рукою Наарі, коли вартова жестом вказала, що піде, ймовірно, в напрямку тунелів… і Джарена.
Ківа нагадала собі, що їй байдуже. Чим вони займаються на самоті… їй байдуже.
— Не бачив, — сказав Нерґал, який сидів на табуреті коло робочого столу і пальцями зачісував своє довге світле волосся, а тоді шкіряною стрічкою зв’язав його в низький хвіст.
— Він з карантинними пацієнтами? — запитала Ківа, добре знаючи, як погано Нерґал зосереджується і що йому часто потрібно натякати.
— Не впевнений, — знизав плечима довготелесий чоловік, піднімаючись із табурета й потягуючись, наче щойно завершив сьогоднішню частку важкої праці. Ківа сумнівалася, що протягом останніх кількох годин він підводився з того місця. — Можливо.
— Олішо? — запитала Ківа жінку, поцятковану віспинами, яка поспіхом витирала рота після того, як пригостилася Тільдиним пайком, наче Ківа не знала, що та постійно краде їжу тієї… та й інших хворих в’язнів.
— Від ранку не бачила, — відповіла Оліша, одне каре око якої дивилося на Ківу, а друге ліниво косило вбік. До Заліндова в неї були окуляри, які допомагали їй з амбліопією, але їх пошкодили під час заколоту незадовго після її прибуття, скло розтоптали. Оліша наполягала, що бачить не гірше, ніж інші, але Ківа частенько чула, як та лається, перекидаючи речі. — Він подався зрізати цвіт осоту незадовго після того, як ти пішла, Ківо, дорогенька, але так і не повернувся, тож я підозрюю, що одразу рвонув дістати тобі ще більше щурів.
На відміну від Нерґала, який робив усе, аби бути настільки некорисним, наскільки можливо, Оліша принаймні намагалася допомагати в лазареті.
Якби не її хронічний страх хвороб і смерті (і те, що вона заперечувала, що втрачає зір), Ківа була б більше вдячна їй за допомогу. Але часто ці двоє лише додавали їй роботи. Та за відсутності інших вони заступали на її місце, коли Ківа повинна бути деінде, та й перепочинок вона могла дозволити собі саме завдяки тому, що ті двоє брали на себе нічні зміни.
— Він щось сказав? — запитала Ківа в Оліші, доки жінка потайки струшувала крихти зі своєї сорочки. Ківа не переймалася викраденою їжею (Тільді ледве вдавалося проковтнути бульйон, вона не змогла б їсти сухарі), але переймалася Тіппом.
— Нічого не пригадую, люба, — сказала Оліша.