Ківа нахмурилася:
— І не повертався цілий день? Точно?
Оліша мала невпевнений вигляд, наче сумнівалася в собі.
— Та наче ні. — Вона подивилася на щурячий загін, наче відповідь крилася десь у шкідниках.
— Ти йдеш, Ліш? — перебив Нерґал. — Вже майже пора вечері.
Оліша прицмокнула, наче не їла три роки, і зиркнула на Ківу, чекаючи дозволу піти.
Заледве втримавшись від того, щоб закотити очі, Ківа промовила:
— Йдіть. Ви мені не потрібні завтра протягом дня, але будете потрібні в четвер.
— То побачимося тоді, — сказала Оліша й поквапилася слідом за Нерґалом, якому завжди було начхати на Ківин статус і авторитет. Вона ув’язнена, як і він, — це єдине, що він бачив, дивлячись на неї.
Протягом останніх кількох тижнів ні Оліша, ні Нерґал не поставили навіть найпростішого запитання про хворобу, яка розгулялася, чи про дослідження, яке Ківа проводила. Вони й оком не повели, коли вперше побачили щурячий загін, наче вона часто проводила експерименти просто посеред лазарету. Можливо, це тому, що вони мало заходили в карантинну кімнату, тож не розуміли всієї серйозності того, що відбувається: наскільки швидко хвороба шириться, скільки від неї помирають. Чи, можливо, їм просто байдуже, і вони не хотіли бути в курсі. В будь-якому разі, Ківа не була впевнена: чи їй легше від того, що не треба ще й на їхні питання відповідати наприкінці дня, чи її дратує, що вони не хвилюються й не пропонують більше допомоги.
Вперши руки в боки, Ківа роззирнулася лазаретом і вголос задумалася:
— Тіппе, де ж ти?
У кімнаті була лише Тільда, тож не пролунало жодної відповіді, і Ківа стенула плечима й почала розбирати зразки перед тим, як згодувати їх щурам. Тоді вона помітила, що в неї майже закінчився «еліксир-провісник», тож після того, як силоміць погодувала Тільду бульйоном і перевірила карантинних пацієнтів, дотримуючись Мотових вказівок, вона приготувала свіжу порцію. Більшість інгредієнтів уже були на робочому столі, але вічноягоди й снігоцвіт слід було зірвати свіжими з саду, тож Ківа гарненько перемішала еліксир і саме зібралася рушати назовні, аби зібрати потрібне, коли Джарен з Наарі зайшли в лазарет.
— Якраз вчасно, — зраділа Ківа. — Хтось із вас може це помішати, будь ласка?
Вона простягла Джаренові ополоник, коли той першим дістався до неї. Він, як завжди, був вкритий тунельним пилом, але синці й подряпини на обличчі, які дісталися йому після суперечки з Крестиними приспішниками, загоїлись, і лишався тільки тонкий, схожий на місячний серпик шрам над його лівим оком ще з того дня, як він прибув у Заліндов.
— Скоро повернуся, — сказала вона, вказуючи на двері, які вели до саду з лікарськими рослинами.
— Що, ніякого «Привіт, як пройшов день?» — відказав він, даруючи їй втомлену, та все одно жартівливу усмішку.
— Я б запитала, якби мені не було байдуже, — кинула Ківа через плече, йдучи геть і не дозволяючи йому бачити своєї усмішки.
Однак Наарі це помітила, її бурштинові очі блиснули, коли вона забрала в Джарена ополоник і запропонувала йому:
— Чому б тобі не допомогти Ківі з… чим вона там збирається зайнятися.
«Вічносвіте, допоможи», — подумала Ківа через відсутність у Наарі тактовності. Те, що відбувалося між нею і Джареном, явно не зупиняло її від спроб удавати з себе сваху. Можливо, вона все-таки не збрехала про свої з ним стосунки.
— Все гаразд, — погукала їм Ківа.
— Я не проти допомогти, — сказав Джарен, і вона почула його кроки за собою слідом. — До речі, про допомогу: де Тіпп?
Ківа зачекала Джарена біля дверей, тоді відчинила їх для них обох.
— Оліша сказала, що пішов кудись вранці і не повертався. Я намагаюся не хвилюватись, але… — Вона смикнула зношений край своєї сорочки. — Це на нього не схоже, розумієш?
— Ти перевіряла в Мота? — запитав Джарен. — Він може бути знову з ним у морзі. — Його очі спалахнули, коли він додав: — Чи знову розігрує його.
— Боги, сподіваюся, що ні, — простогнала Ківа, виходячи на свіже нічне повітря і потираючи руки від прохолоди. Довкола них здіймався високий ґаберґрас. — Вони ледве помирилися після останнього розіграшу.
— Визнай: у малого є уява, — гиготнув Джарен.
— Це точно, — погодилася Ківа й тихіше додала: — Йому судилося більше, ніж оце. Світові потрібні такі, як він, хто яскраво сяє в темряві. Тут це марно.
— Він тут не навічно, — відповів Джарен так само тихо. — Як і ти.
Ківа повернулася до нього, сяйво місяця підкреслювало виразні риси його обличчя. Вона ніколи особливо не цікавилася мистецтвом, але коли дивилася на нього зараз, аж руки свербіли взяти фарби, вугілля, що завгодно, аби піймати його майже ідеальні кути. Вона задумалася, чи він знає, наскільки привабливий, чи до Заліндова він використовував свою зовнішність у своїх інтересах. Можливо, саме це привело його сюди — незаконні зв’язки чи таємний роман. Донька придворного, сестра вартового, дружина вельможі — будь-яка могла коштувати йому свободи. Але Ківа не думала, що це так. Хоча Джарен і задиркувато-чарівний, вона сумнівалася, що в ньому є хоча б одна нечесна жилка.