Ківа все картала себе за те, що лишила хлопчика самого-самісінького, відволікшись на дослідження й Ордалії. Якби він лишень пішов учора з нею збирати зразки, то, можливо…
Це було даремно, вона знала. Вона й гадки не мала, від чого він захворів, як і від чого захворіли всі інші. Називала себе цілителькою, але що вона дійсно знала? Вона ніколи не проходила офіційної підготовки, не була ученицею в жодного вчителя, не навчалася в академії. Знала тільки те, чого батько навчив її за той короткий час, що вони провели разом, ще й зі вкрай обмеженими ресурсами. Ніщо не підготувало її до хвороби такого розмаху, до того, що стільки людей помирають без відомої причини… до ймовірності втратити ще одну людину, яку вона любить.
Хвороба вже відібрала батька. Ківа не могла витримати думки, що й Тіпп скоро може піти за ним.
— К-ківо?
Ківина голова рвучко піднялася. Спантеличення, яке туманило її розум, розвіялося від адреналіну, й вона усвідомила, що заснула щокою на Тіпповому ліжку — далися взнаки безсонна ніч і довгий день до того.
— Тіппе! — зойкнула вона, тягнучись до його рук. Ті були холодні, як лід, і липкі від поту.
Вона нахмурилася через таке відчуття, адже жоден інший пацієнт не мав схожих симптомів, але викинула це з голови й зосередилася на хлопчикові, який пильно дивився на неї повними сліз блакитними очима.
— Я п-п-помру?
— Звісно ж, ні, — суворо сказала йому Ківа, наче така думка взагалі сміховинна, хоча все її нутро стискалося.
Дві пари кроків наблизилися ззаду — Джарен і Наарі. Сильні руки опустилися їй на плечі, й аромат меду, імбиру та м’яти торкнувся носа — інгредієнти цілющого чаю, який вона попросила зробити Джарена, сподіваючись, що Тіпп зможе трохи випити.
— Гей, друже, добрий вигляд маєш, — запевнив Джарен у Ківи з-за плеча.
— Дж-джарене, — сказав Тіпп, його бліді губи розтяглися в усмішці. Від цього його вигляд став ще більш хворим, наче це зусилля далося дорогою ціною. — Ти тут.
— Де ж мені бути? — здивувався Джарен відпускаючи Ківу, аби сісти навпочіпки біля ліжка. — Все цікаве ж тут.
Тіпп засміявся — низький, зболений звук. Ківа не була впевнена, чи хоче, аби Джарен заткнувся й пішов геть, а хлопчик зміг відпочити, чи важливіше, щоб він поліпшив Тіппові настрій і збільшив його шанси боротися.
— І Н-наарі теж, — сказав Тіпп, дивлячись Ківі через плече туди, де стояла вартова.
— Я б не намагався до неї заговорити, — по-змовницьки попередив Джарен. — Вона пропустила сніданок, а ти знаєш, що це означає.
Тіппова усмішка поширшала, натяк на світло торкнувся його затуманених очей.
— Голодна?
Джарен серйозно кивнув:
— І сердита. Гірша, ніж вука після зимової сплячки.
Наарі за Ківою захрипіла, але Тіпп знову засміявся, цього разу не настільки болісно. Ківі довелося прикусити щоку, аби стримати сльози: бачити його таким жвавим, таким живим, та все ж таким маленьким на лазаретному ліжку — це було більше, ніж їй під силу витримати.
— Як щодо чаю? — запитала Ківа зовсім трішки нерівним голосом. — Його Джарен приготував, тож цілком імовірно, що тобі від нього стане лише гірше…
— Гей!
— …але він повинен допомогти трішки заспокоїти твій животик, — продовжила Ківа, не зважаючи на Джаренів протест. — Ну як, спробуємо?
Тіпп скрутився дужче, наче його страхала думка про те, аби спробувати щось проковтнути після того, як з нього вийшло стільки за такий короткий час. Та все ж він погодився:
— С-спробую.
Ківа чула хвилювання в голосі, навіть якщо хлопець і намагався його приховати.
Вона хотіла сказати, що він може спробувати пізніше, але йому вкрай потрібна якась рідина. Через зневоднення він почуватиметься гірше.
— Зовсім трішки, — попросила Ківа, коли Джарен підвівся й пішов узяти відвар. — Кілька ковточків.
Але Тіппові не вдалося впоратися з кількома ковточками. Рвотні позиви почалися після першого, по щоках покотилися сльози, і він усе вибачався.
— Ш-ш-ш, усе гаразд, — заспокоювала його Ківа, сідаючи на ліжко поруч і пробігаючись рукою в його просякнутому потом волоссі.
— П-п-пробач! — плакав він. — Я с-старався. — Він дивився на неї крізь сльози очима, повними страху, і хлипав: — Не х-х-хочу помирати!
Ківа проковтнула власне хлипання, в неї стиснулося серце. Вона не виказала обличчям жодних почуттів, приховуючи жах і паніку, а тоді порушила всі правила: лягла поруч і обійняла його. Його маленьке тіло, яке тремтіло від гарячки, притиснулося до неї, міцно хапаючись руками, наче вона була єдиною ниткою, яка прив’язувала його до життя.