— Я тут, — прошепотіла Ківа, доки він тремтів, тулячись до неї, його сльози і піт просочувалися в її сорочку. — Я тут, Тіппе.
Вона повторювала це, нагадуючи йому, що вона поруч, що не покине його, доки він врешті виплакався й виснажено заснув. Навіть тоді Ківа не відпустила його, міцно тримаючи, відчуваючи, як підіймаються та опускаються його груди, слухала рівне дихання, життя, яке в ньому залишалося, хоч і хтозна, як надовго.
— Ківо?
Вона підвела погляд від хлопчика вгору, на Джарена — через його ніжну турботу в неї на очах виступили сльози. Вона відірвала від нього погляд, обережно звільняючись з Тіппових обіймів і заправляючи його покривало, точно як Джарен зробив для неї одинадцять днів тому.
— Я лише… ти можеш… мені треба… — Ківі не вдавалося завершити речення, горло болісно стискалося, коли вона намагалася не дати сльозам волі. Неспроможна дивитися на Джарена знов і бачити співчуття в нього на обличчі, яке, вона точно знала, там буде, вона повернулася до Наарі й сказала: — Нам потрібно більше імбирної трави.
Коли вартова рушила до дверей, Ківа махнула рукою:
— Ні, я сама зберу. Ти можеш… можеш просто поспостерігати за ним хвилинку? Ви обоє? Я… я зараз повернуся.
І не чекаючи на згоду, Ківа рушила лазаретом і крізь двері, які вели до саду з лікарськими рослинами.
— Ківо! — погукав Джарен їй услід. — Ківо, зачекай!
Вона не зачекала, навіть коли почула, що він іде слідом. Крокувала, завернула за ріг і дісталась осоту — того місця, де вони минулої ночі знайшли Тіппа; тепер воно купалося в м’якому вранішньому світлі.
— Ківо, зупинись!
Рука на плечі. Вона не витримала й повалилася.
Джарен піймав її до того, як її коліна вдарились об землю, розвернув у своїх руках і притягнув ближче; сльози, які вона так сильно намагалася стримати, потоками ринули по її щоках.
— Я не можу втратити його! — розплакалася вона в нього на грудях.
Джарен притиснув її міцніше, заспокійливо погладжуючи по спині:
— Ш-ш-ш, я з тобою.
У Ківи падали сльоза за сльозою, всі її страхи й печалі ринули потоком, доки нарешті хлипання припинилося, поступаючись місцем виснаженню.
Хрипким шепотінням, повним туги, Ківа повторила:
— Я не можу його втратити, Джарене.
— Знаю, — прошепотів він у відповідь, досі притискаючи її близько, його руки міцно її огортали.
Вона відсторонилася якраз достатньо для того, аби подивитися на нього і зустрітися з його стривоженим, пильним блакитно-золотим поглядом.
— Ти не розумієш, — хрипко відкарбувала вона. — Я не можу його втратити.
Джарен простяг руку до її обличчя, ніжно витираючи сльози:
— Мила, я розумію.
— Він мені наче брат, — сказала вона, неспроможна втриматись і не визнати глибини того, наскільки переживає за хлопчика. — Я не можу… — вона знову захлипала, але взяла себе в руки, глибоко вдихнувши. — Я не можу втратити ще одного брата. Просто не можу.
Отоді це й вихлюпнулося з неї: розповідь про те, як Керіна вбили, коли він намагався не дати заарештувати їхнього батька, як Ківу забрали в Заліндов з Фараном і вона втратила його менш ніж за рік. Весь час, поки вона говорила, Джарен притискав її до грудей, огортаючи надійним, заспокійливим теплом.
Коли нарешті впала остання сльоза й тіло її розслабилося, в неї не вистачило сил ще й на ніяковість на додачу до всіх інших емоцій.
Одначе вдалося вийти з Джаренових обіймів і прошепотіти:
— Вибач.
Він похитав головою:
— Ніколи не вибачайся за те, що любиш когось. Навіть якщо від цього боляче. Особливо якщо від цього боляче.
Ківа глибоко вдихнула, намагаючись не дати сльозам знову вирватися.
Досить плачу. Поки в Тіпповому тілі жевріє дух, вона не припинить за нього боротися. Він юний і здоровий. Якщо комусь і під силу таке пережити, то це йому. Він мусить це пережити.
— Нам варто повертатися туди, — сказала вона, вказуючи на лазарет. — Я просто… мені була потрібна хвилинка. — Вона змусила себе зустрітися з Джареном поглядом: — Дякую. Що побув тут.
— Я нікуди не йду, Ківо, — м’яко промовив він. — Ти протистоїш цьому не сама.
Вона ковтнула слину й кивнула, неспроможна відповісти словами, але все ж намагаючись передати, наскільки вона вдячна за те, що він поруч.