— Ходімо перевіримо, чи Наарі раптом не випустила щурів на свободу, — запропонував Джарен, беручи Ківу за руку і ведучи її стежкою. — Нам не треба, щоб Тіпп, коли прийде до тями, ганявся за ними по всьому лазарету.
Ківа слабко засміялася, дещо силувано, але щиро. Вона вхопилася за його легковажність, відштовхуючи страх і горе, й зізналася:
— В нього була грудна інфекція приблизно два роки тому, і клянуся, що він був найгіршим з усіх пацієнтів, яких мені доводилося бачити. Я не могла втримати його в ліжку — йому постійно було треба щось робити чи кудись іти. Мало не доводилося прив’язувати його, аби поспав, — вона м’яко усміхнулася, згадуючи. — Якби в нього тоді були щурі, він був би кошмаром — постійно хотів би з ними гратися. В мене не було б жодного шансу якось контролювати його.
Джарен загиготів:
— То чекай. З таким бойовим духом я впевнений, що й оком не зморгнеш — а він уже знову буде на ногах.
То була безпідставна обіцянка, але саме те, що Ківі було потрібно почути, коли вони дісталися до дверей у лазарет і вона готувалася до того, що могло трапитися протягом наступних кількох годин.
— Ти готова? — запитав Джарен, стискаючи її пальці.
— Ні, — чесно зізналася Ківа. — Але хочу бути з ним.
І вони разом зайшли до лазарету, і Ківа провела решту дня, доглядаючи Тіппа, думками намагаючись спонукати його боротися, спонукати жити.
Спливали години, тіні в кімнаті росли, а тоді раптово знову настала ніч. Ківа не була певна, відчувати полегшення чи хвилюватися через те, що Тіпп не прокидався з самого ранку. Вона лишалася на варті поруч із ним, відходячи лише на короткий час, аби перевірити стан Тільди чи інших пацієнтів. Ще сімох доставили під її опіку, ще дев’ятеро померло — цифри росли щодня. Коли Мот прийшов забрати мертвих, він нічого не питав у Ківи, бо Наарі й Джарен уже розповіли йому все. Але мовчки постояв поруч із нею якийсь час, вони дивилися на хлопчика й лічили його подихи.
— Він сильний, ладонько, — запевнив Мот, його рука міцно стискала її плече. — Якшо хто й може пробитися через отаке — то це наш Тіпп.
Ківа лише кивнула, а тоді почула, як Мотові кроки розтанули разом з кроками працівників моргу, яких він привів забрати тіла. Вона не дозволила собі думати про те, як вони прийдуть по Тіппа… і що буде з нею, якщо така мить настане.
Вдруге Тіпп заворушився близько півночі.
Ківа саме заварювала собі жовторіховий чай, бо відчайдушно потребувала енергії, не в змозі тримати очі розплющеними.
Наарі й Джарен попадали на табурети, спершись об робочий стіл, обоє настільки втомлені, наскільки й Ківа. Та все одно вони були з нею, дотримуючи Джаренової обіцянки, що вона не лишиться на самоті.
— Вже р-ранок?
Ківа подивилася на Тіппа, який намагався сісти. Вона опустила посудину з заваркою і кинулася до його ліжка, Наарі й Джарен — слідом.
— Ще ні, — відповіла Ківа, притискаючи руку до його чола. Їй здалося, що він трішки холодніший, ніж раніше, але радше це було лише видавання бажаного за дійсне. — Як почуваєшся?
Тіппове обличчя спохмурніло, наче він раптом пригадав, де перебуває і чому, а тоді він дещо знітився і скрутився калачиком.
— У мене животик болить.
— А голова? — запитала Ківа, її пальці досі були теплі від його пекучої лихоманки.
— Ні, лише ж-животик.
Ківині брови нахмурилися.
— Ти впевнений? Отут не болить? — вона торкнулася його обличчя збоку, біля скроні.
Тіпп похитав головою і повторив:
— Лише ж-животик.
Ківа забрала руку і придивилася до нього. У всіх інших в’язнів разом з болями в шлунку були страшенні головні болі, зокрема й у нових пацієнтів, які прибули того дня. То був один з найперших симптомів, разом з температурою.
Ківа відкинула Тіппове покривало і трохи підняла полу його сорочки, не зважаючи на його слабкі протести. Відкрилася шкіра на животі.
Жодної висипки.
Шкіра була гладенькою.
Ківа знову заправила його покривало, а тоді швидко й заспокійливо стиснула його руку. Її розум метався, вона намагалася розставити на часовій шкалі те, що знала про хворобу. Лихоманка, головні болі, нудота — вони перші, висипка зазвичай з’являється протягом доби. Ківа не знала, в який момент учора Тіппа підкосила хвороба, але вона пішла з Наарі рано-вранці. Якщо він рушив у сад незадовго по тому, як стверджувала Оліша, то доба вже минула, навіть півтори, а то й більше. До цього часу повинна була з’явитися висипка. І він повинен був із самого початку жалітися на страшенний головний біль.