— Що тут? Витоки хвороби? Хіба ми якраз не це намагаємося дізнатися?
Ківа похитала головою:
— Ні… Завтрашня Ордалія. Її ж тут проводитимуть?
Від здогадки вона відчула слабкість, поки пильно розглядала нескінченне озеро.
Обличчя Наарі прояснилось, і вона окинула поглядом водоносний горизонт, наче дивилася на нього під новим кутом:
— Не знаю.
Ківа не була впевнена, що виказало її обличчя, але Наарі подивилася на неї й поквапилася запевнити:
— Клянуся, Ківо. Я не знала до початку і того, де мали проводитися два попередніх Випробування. Якби я знала, яким буде завтрашнє завдання, я б тобі повідомила.
Її тон був настільки щирим, що Ківа їй повірила. Кілька тижнів тому їй нізащо не вистачило б відваги навіть запитати, але якимось чином Наарі стала однією з тих, кому Ківа довіряла найбільше на світі. Якщо вартова каже, що не знає, то дійсно не знає.
Але це не допомагало Ківі.
— На твою думку, скільки часу треба, аби його перепливти? — запитала Ківа, сіла навпочіпки біля найближчого краю, який торкався води, і зачерпнула трішки у фляжку, слідкуючи, аби не втратити баланс.
— Чесно, не хочу навіть про це думати, — сказала Наарі, в її зазвичай рівному голосі чулося тремтіння. Побачивши Ківин вираз обличчя, вона поквапцем додала: — Але впевнена, що не надто довго, якщо тобі саме це доведеться зробити. І це чиста вода, тож унизу не живе нічого паскудного, жодних морських монстрів, чи крокодиліанців, чи яких інших чудовиськ із солоної води.
Таке Ківі навіть на думку не спадало. Вона відшарпнула руку з води і швиденько позадкувала, десь у душі очікуючи, що на поверхню от-от вирине люта паща, повна зубів.
— Принаймні воду можна пити, — додала Наарі, коли усвідомила, що лише посилила Ківине хвилювання. — Ти не страждатимеш від спраги, якщо доведеться пливти годинами.
— Ти думаєш, що допомагаєш, але насправді ні, — мляво зауважила Ківа.
Наарі, на щастя, мовчала, поки Ківа збирала решту зразків, після чого вони по власних слідах повернулися вузьким проходом. Обидві замислилися про своє, Ківині думки все поверталися до водоносного горизонту, і вона переймалася тим, що ж доведеться робити завтра. Зациклення на цьому не допомогло отримати якісь відповіді, коли вони проминули насосну станцію і рушили назад до вхідної шахти.
Далі вони мали намір зробити вилазку більшим проходом у лабіринт тунелів, щоб Ківа зібрала останні зразки; але цей план змінився, коли вони застали Олішу біля підніжжя драбин.
— Я не знала, куди ви пішли, тож вирішила побути тут, доки повернетеся, — пояснила жінка, заламуючи руки.
Від паніки в Ківи всі думки про завтрашнє Випробування випарувалися з голови.
— Це Тіпп? Йому знову зле?
— Ні! Та ні, не Тіпп.
— У нього щось зі шлунком? — запитала Ківа, не слухаючи, а одразу тягнучись до нижніх щаблів драбини і готуючись кинутися вгору й назад до лазарету. — Знову жар?
— Ківо, люба, — сказала Оліша й поклала їй руку на плече. — Не Тіпп. Тільда.
Ківу накрило хвилею полегшення, а тоді збило хвилею жаху.
— В неї знову конвульсії? З нею… вона…
— З нею все гаразд, гаразд, — заспокійливим голосом перебила Оліша.
Ківа спантеличено відпустила драбину й подивилася на Наарі, не менш розгублену. Повертаючись до Оліші, Ківа запитала:
— Тоді чому ти тут?
— Бо вона прокинулася. Тільда прокинулася.
Ще більш спантеличено Ківа сказала:
— Вона прокидається кілька разів на день, — вона замовкла, а тоді додала: — Спробуй дати їй трохи бульйону до того, як вона знову засне. Треба підтримувати в неї водний баланс.
— Ні, люба, ти не розумієш, — втрачаючи терпець, випалила Оліша. Вона дивилася Ківі в очі. — Тільда прокинулася… і вона при здоровому глузді.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Ківа силкувалася тримати рівне дихання, поки вона, Наарі й Оліша лізли драбинами вгору шахти, вирішивши повернутися пізніше по останні зразки з тунелю.
Коли дісталися на поверхню, вони були захекані й спітнілі, а м’язи палали. Принаймні Ківа з Олішею були в такому стані. Наарі навіть не задихалася, вона була зразком фізичної витривалості. Якби Ківа так не поспішала дістатися до лазарету, то розпитала б більше про її протез, як він працює настільки непомітно: у вартової не було проблем ані з тим, щоб хапатися за драбину, ані з будь-чим іншим, що вона змушувала робити свою руку.
Ігноруючи потребу тіла в миті перепочинку, Ківа швидко покрокувала з куполоподібної будівлі — Наарі поруч, Оліша задихано гукає десь позаду, що наздожене їх.