Вона подумала, що це воно. Її сім’я отримала записку, відправлену через Раза, і їй нарешті відповіли, аби повідомити, що порятунок наближається.
Тремтячими руками вона розгорнула повідомлення. Там було єдине слово, цього разу код був нашкрябаний неохайним, поспішним почерком брата:
Ківа нахмурилася, перечитала, поміркувала, чи не помилилася з тлумаченням.
То була назва. Місто.
Низькодуб.
Якщо вона пригадує базові уроки географії, то воно на півдні, ближче до Валленії.
Чому ж він…
Ківа різко хапнула ротом повітря, коли зненацька збагнула.
Її брат казав їй, де він перебуває. Де її родина.
Де вона знайде їх, якщо виживе в Ордаліях, якщо заслужить свободу.
Це наповнило її надією, теплом: він вірить, що їй вдасться вийти з перемогою звідти, де так багато зазнало поразки.
Та все ж… надія зникла, її подолало спустошення. Її третє Випробування сьогодні, а вони не прийшли її врятувати. Вона сказала їм, що її треба врятувати, а їхня відповідь отака.
Ми вже йдемо.
Брехня.
Все брехня.
Вони не йдуть.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись опанувати сльози, які хотіли бризнути з очей.
Не можна їх звинувачувати. Ніхто ніколи не прорвався в Заліндов. Ніхто ніколи не втік. Вона знала, що то нездійсненне завдання, нездійсненне прохання. Але вона сподівалася, що… з допомогою бунтівників…
Та ні.
Тепер це залежить від Ківи. Якщо вона хоче знову побачити родину, доведеться самій прокласти до них шлях. Братова записка сказала їй дві речі.
Вони на неї чекають. І хочуть, аби вона прийшла до них.
Ще два тижні.
Ще дві Ордалії.
Тоді вона зможе бути вільною.
Тоді вона буде вільною.
— Ой, люба, ти ще тут.
Ківа зіжмакала записку й кинула її під лаву, крутнувшись назустріч Оліші, яка заходила в двері лазарету.
— Що ти тут робиш? — запитала Ківа, її голос був хрипким через усе, що вона відчувала.
Оліша поплескала рюкзак, який тримала, — дзенькіт усередині вказував на те, що там скло, — і відповіла:
— Просто зайшла поповнити запаси.
Ківа кліпнула:
— Запаси?
Оліша рушила до робочого столу, стала перед ним навколішки й відкрила передню панель. Ківа дивилася з роззявленим ротом, адже навіть не здогадувалася, що в дерево вмонтована тумбочка.
— Запаси, — повторила Оліша, потяглася до своєї сумки, дістала піалу прозорої рідини й помахала нею перед Ківою. — Ну знаєш, підтримка імунітету.
Ківу прошило холодом, коли вона на онімілих ногах підійшла до жінки.
— Підтримка імунітету?
— Е-е-егем, — прогула Оліша голосом, приглушеним через те, що її голова наполовину в тумбочці, де вона розчищала простір серед інших ідентичних піал. — Прикро, що в мене алергія на родіолу. В Нерґала також. Інакше ми б це відрами пили.
— Можна… — Ківа прочистила горло, — можна мені подивитися?
Оліша саме збиралася поставити нову піалу в тумбочку, але натомість вручила її Ківі й потяглася по іншу, продовжуючи заповнювати місце.
Тремтячими руками Ківа відкоркувала, підняла піалу до носа. Нюхнути раз було достатньо — її охопила паніка, але вона змусила голос лишатися рівним, коли запитала:
— Де ти це береш, Олішо?
— Ге? — запитала жінка, відволікшись.
— Ці піали — звідки вони в тебе?
— Мені їх Нерґал дав, люба, — повідомила Оліша. — Він рушив з іншими дивитися на твоє Випробування, але мої нерви не можуть такого витримати. Я запропонувала занести їх, адже все одно збиралася сюди. Хтось повинен спостерігати за пацієнтами, поки тебе немає.
— Нерґал… дав тобі цей… засіб для підтримки імунітету?
— Ну так, — сказала Оліша, і щось у Ківиному голосі змусило її припинити робити те, що вона робила, і подивитися вгору. — Але він дістав їх від декого іншого. Ми роздавали їх цілу зиму. Щоразу, як хтось приходить сюди до нас, ми змушуємо їх прийняти це. Точно як ти робиш.
— Я… що?
Оліша нахмурила брови:
— Ти ж їх роздаєш, правильно?
Ківа повільно похитала головою, її почав наповнювати жах, і Оліша зовсім нахмурилась:
— Будь уважнішою, люба. Хвороба поширюється, нам будь-яка допомога знадобиться. Не всі мають алергію на родіолу. Кому, як не тобі, варто було б заливати це в горлянки пацієнтам. Не хворим — це ми спробували, їм ставало гірше. Але людям, які приходять сюди з пораненнями, чи застудою, чи… чи… здоровим. Їм ми також давали засіб, намагаючись збільшити їхні шанси. Як і тобі варто було б робити, — Оліша стиснула губи. — Я в тобі розчарувалася, Ківо.