Якби вона постачала отруту, то подбала б, щоб та не потрапила до тих, хто їй небайдужий.
То хтось інший, у кого є інший мотив, окрім як посіяти страх і ворожість, для чого Кресті й отрути не потрібно. Але хто?..
Ківину зосередженість розбив голос, який погукав Наглядача Рука, змушуючи їхню групку зупинитись. Їй полегшало — аж коліна ледве не підігнулися, — коли, обернувшись, вона побачила Наарі, яка крокувала до них.
— Арелл, — буркнув Рук. — А я думав, де ти поділася. Ти знала, що лазарет лишився без нагляду?
— Вранці прибув екіпаж, — відповіла Наарі. — Мені сказали, що про це подбали.
Наглядачеві губи стиснулись, але відповідь його, напевне, вдовольнила, адже він знову рушив.
Ківа не йшла слідом, доки Наарі не підштовхнула її, і навіть тоді вона потяглася настільки далеко позаду від Наглядача і його почту, наскільки можливо.
— Треба поговорити, — прошепотіла Ківа кутиком рота.
— Краще зосередься, — прошепотіла Наарі у відповідь.
Ківа стрельнула очима в бік вартової й помітила її смертельно бліде обличчя, напружений вираз, те, наскільки стривожено вона поводиться.
— Це нагально, — прошепотіла Ківа. — Це стосується…
Але Ківа замовкла, бо усвідомила: щось не так.
Вони йшли не до входу в тунель, не до водоносного горизонту.
Вони йшли до заліндовських воріт.
Зненацька всі думки про отруту вилетіли з голови, бо Ківу охопив страх: вона пригадала, що от-от має постати перед своєю третьою Ордалією, і це цілком може завершитися смертю. Вона була знервована, але впевнена в собі, поки думала, що доведеться перепливти водоносний горизонт, особливо зважаючи на Мотове енергетичне зілля, яке текло в жилах, але тепер…
Тепер вона й гадки не мала, що відбувається.
— Куди ми йдемо? — прошепотіла Ківа.
Тон Наарі був таким самим похмурим, як і її обличчя, коли вона відповіла:
— Не знаю, але мені це не подобається.
Ківі це також не подобалось. Але поки вони проходили у ворота за Руком, йшли колією повз ферми, а тоді далі, вона почала здогадуватися, куди вони можуть прямувати.
У рот набралася слина, і більше, ніж доти, Ківа відчула гарячкову необхідність поділитися тим, що дізналася, тож вона потяглася до шкіряного рукава Наарі, нахилилась і прошепотіла:
— Це отрута.
— Що? — запитала вартова, а тоді швидко жестом дала зрозуміти, що варто помовчати, бо Рук повернувся до них.
— Швидше, — сказав Наглядач. — Усі нас чекають.
Ківа знала, що він має на увазі населення Заліндова. Вона задумалася, чи й Тіппа погнали разом з натовпом, і сподівалася, що він з Мотом або Джареном, а не загубився серед лісорубів і каменярів. Але вона також знала, що хлопчик може постояти за себе, тож вирішила не хвилюватися про нього, а переконатися в тому, що Наарі збагнула її повідомлення.
Одначе Рук уже помітив, що вони відстали, і сповільнився, змушуючи їх наздогнати себе. Коли Ківа озирнулася на Наарі, та не мала стурбованого вигляду, тобто не зрозуміла сказаного або не усвідомила його важливості. Потрібно було знайти спосіб пояснити, і то швидко.
Але Рук звернув з головної колії й рушив далі на схід — туди, де Ківа ніколи не бувала; і вона усвідомила, що мала рацію стосовно того, куди її ведуть, і серце стрибнуло в горло через жах підтвердження.
Закинута каменярня.
Затоплена смертельна пастка.
Ідеальне місце для Випробування Водою.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Як і перед першими двома Випробуваннями, серце гупотіло у вухах, коли вона наближалася до третього. На відміну від неосяжної каменярні, яку вони з Наарі відвідували понад два тижні тому, закинута була значно менша завширшки, але казали, що вона має солідну глибину, адже робітники вкопалися глибоко в землю до того, як запаси люмонію було вичерпано. Неможливо було оцінити, наскільки глибоко там, адже дощі й підводні джерела стікали у відкриту шахту, наповнюючи її водою.
Ківа навіть не розглядала каменярню як можливе місце для третьої Ордалії, забувши, що та взагалі існує. Тепер вона шпетила себе, гарячково намагаючись здогадатися, що може входити в її завдання і чи Мотове зілля допоможе.
Поки Наглядач вів Ківу на пагорб, що виходив на каменярню, якась далека частина її не могла не думати, що це красиво. Вода була чудесного бірюзового кольору, вапняк та інші мінерали просочувалися в неї й лишали на поверхні натяк на блискітки від залишків люмонію. В літній день ця вода кликала б до себе пірнути. Але зараз була зима — і на відміну від водоносного горизонту, який був помірної температури через жар із тунелів, тут по краю, де вода зустрічалася з каменем, була крига.