Ківа вміла виживати. Але… для цього випробування, боялася вона, цього недостатньо.
— Ти розумієш своє завдання? — запитав Наглядач.
Ківі не вдалося відповісти словами, тож вона кивнула і подивилася вниз зі скелі, в каменярню. Голова запаморочилася, коли вона збагнула, що вони не опустяться нижче: вона з цієї висоти падатиме у воду.
— Вартова Арелл, прошу, — сказав Рук.
Ківине серце зробило кульбіт у грудях, коли Наарі послабила хватку-кліщі й опустилася навпочіпки, тягнучись до скрученої мотузки та зав’язуючи найближчий до валуна кінець довкола Ківиної щиколотки.
Усвідомлюючи, що то її останній — і, можливо, єдиний — шанс, Ківа зачекала, доки Рук почав віддавати наказ одному з решти вартових, а тоді нахилилась і прошепотіла Наарі у вухо:
— Це отрута, Наарі. Вони не хворі, їх труять.
Не було часу щось додати, пояснити про Олішу й Нерґала, про «засіб для зміцнення імунітету», тому що Рук повернувся до неї і, звузивши очі, просичав:
— Що це було?
— Сказала, що мені боляче, — збрехала Ківа. — Вузол надто тісний.
— Він і повинен бути тісним, — відрізав Рук. — Ми не можемо дозволити тобі його розв’язати, поки ти будеш під водою. І крім того, як ми тебе виловимо, якщо мотузка зісковзне?
Ківа не відповіла. Але вона подивилася на Наарі, коли вартова повільно підвелася. Бурштинові очі тієї осяяло розумінням. І жахом.
— Ти впевнена? — видихнула Наарі.
Ківа подивилася на Рука, тоді знову на вартову.
— Так.
— Я ж казав: повинно бути туго, — прогарчав Рук, взагалі не помічаючи істинної суті запитання Наарі й Ківиної відповіді.
Наглядач ухопив Ківу за плече і вказав на валун, даючи знак, аби та його підняла. Коли вона це зробила, тихо випустивши «уф-ф» через вагу в руках, він ухопив другий кінець мотузки і потягнув Ківу до краю скелі. Звук того, як багато людей водночас затамували подих, долинув від глядачів знизу.
— Не знаю, наскільки там глибоко, — зауважив Рук, чухаючи свою борідку, коли подивився вниз на воду. — Сама дізнаєшся. — Його голос став настільки тихим, що лише вона могла вловити натяк на співчуття, але Ківа знала, що то не для неї: він просто хвилювався, що втратить цілительку. — Отже, ти затримуєш подих. Готова?
Ні. Ківа не була готова. І ніколи не буде готова. Але в неї не було вибору, тож вона швидко пригадала все, що знала про об’єм легень і контрольоване дихання, й повільно почала гіпервентилювати. Вона знала, що це зменшить кров’яний тиск і може спричинити гіпоксичний провал, але якщо не розширити легені до занурення, то вона незабаром знепритомніє. Якщо пірнальники можуть це робити, то, можливо, і в неї вийде. Треба зробити все, що під силу, аби вибороти собі шанс. Принаймні сподіватися, що існує ймовірність успіху, інакше можна здаватися прямо зараз.
— На «три», — сказав Рук.
Ківа зосередилася на своєму диханні, туманно усвідомлюючи, що Наарі стала поруч і ледь помітно тремтить: від того, з чим Ківі от-от доведеться зіткнутися, чи від повідомлення про отруту — хтозна. У Ківи не було місця на страх, вона не могла витрачати кисень на те, аби підживлювати свою тривогу. Єдине, що вона могла робити, — це дихати.
— Один, — почав Рук.
Ківа вдихнула. Видихнула. Вдихнула. Видихнула.
— Два.
От воно.
Ківа наповнила легені, втягуючи дедалі більше повітря, діафрагма розтяглася до того, що стало боляче, голова запаморочилась.
— Три.
Наглядач підштовхнув Ківу ззаду, і їй довелося постаратись, аби втримати рот закритим, щоб не втекло повітря, яке вона таке ретельно ловила, бо кожна частина її хотіла кричати, поки вона каменем летіла з кручі, і…
Хлюп!
У воду.
Удар змусив її відпустити валун, руки піднялись, аби закрити рот і ніс, а її тягло все донизу, донизу. Вона ледве усвідомлювала біль від удару тілом об поверхню води з такої висоти, що з неї заледве не вибило дух. Але Ківа не піддалася, не випустила нічого, крім найменших бульбашок, поки опускалася в глибини каменярні; бірюзові води ставали дедалі темнішими — сонцю важко було пробитися на таку глибину.
Ківа почувалася так, наче з вух ішла кров, тиск від швидкого спуску впивався кинджалами в мозок. А холод… холод.