Брови Наарі піднялися ще вище, коли вона роззирнулася порожнім лазаретом.
— Я гадаю, твої пацієнти, — вона кивнула на двох мертвих чоловіків, — можуть зачекати.
Ківа мала на увазі в’язнів на карантині, але стійка Наарі стала напруженішою, тож Ківа проковтнула свою відповідь. Орієнтування не триватиме довго. Вона проведе юнака Заліндовом, дізнається, до якого блоку камер він приписаний, тоді лишить його зі співкамерниками на ніч. Завтра йому повідомлять про робочу рознарядку і він уже стане клопотом когось іншого.
— Гаразд, — вона витерла руки, досі заплямовані кров’ю, вологою шматою. Відчистивши, рушила до виходу з лазарету. — Йди за мною.
Побачивши, що й Тіпп рушає, Ківа зупинила його, кинувши через плече:
— Можеш піти й сказати Моту, що нам знадобиться збір? — вона вказала підборіддям на померлих.
Тіпп зачовгав ногами, старанно уникаючи Ківиного погляду.
— Мот зараз від мене не в з-захваті.
Ківа зупинилася в дверях.
— Чому?
Тіпп був ще більш знічений, якщо це взагалі можливо. Він зиркнув від Ківи до Наарі, тоді назад, і Ківа усвідомила, що це, напевно, серйозно, якщо Тіпп намагається уникнути пояснення при вартовій.
Зітхнувши, вона буркнула:
— Нехай, зроблю це сама. Можеш глянути на карантинних пацієнтів? Одягни маску і не підходь надто близько.
— Я думав, то всього лиш тунельна гарячка?
— Береженого бог береже, — попередила Ківа перед тим, як вийти за двері, юнак — її слідами.
І… Наарі також.
Ківа коротко подивилася на вартову, тоді відвела погляд, стурбована таким тривалим супроводом. Розміщення вартових у кожній робочій будівлі — норма (в лазареті — рідше, принаймні до недавнього спалаху бунтів), але вони ніколи не слідкували за ув’язненими на відкритих ділянках. Нема потреби. За Заліндовом цілодобово спостерігають із численних сторожових веж, є також патрульні вартові — як людського роду, так і ікластого, і останні надресировані відривати плоть із кісток після єдиного свистка.
Компанія Наарі тривожила, підштовхуючи Ківу задуматися, чи не підозрює вартова, що юнак може бути значно небезпечнішим, ніж здається. Це стало для Ківи навіть більш ніж достатньою причиною, аби поквапитись і покінчити з його орієнтуванням.
Швидко розмірковуючи, вона повернула ліворуч і рушила до наступної на шляху будівлі, гравій під ногами голосно хрускотів у тихому повітрі раннього вечора. Незабаром решта в’язнів вирушить до своїх тюремних блоків, якщо вони ще не там. Але поки що на території було тихо. Майже спокійно.
— Як тебе звати?
Ківа рвучко підняла погляд на юнака, який спокійно йшов поруч і уважним питальним поглядом дивився на неї. Незважаючи на його зранене й побите тіло, незважаючи на нове, незнайоме середовище, він був цілком і повністю, незбагненно розслаблений.
Вона пригадала свій перший день у Заліндові, мить, коли вона вийшла з лазарету, пригортаючи до себе перемотану руку, усвідомлюючи, що її сім’ю, її свободу та її майбутнє відібрали одним махом. Вона ні в кого не питала імені. То було останнє, що спадало їй на думку.
— Я тюремна цілителька, — відповіла Ківа.
— Це не твоє ім’я. — Він зачекав, тоді назвався сам: — Я Джарен.
— Зовсім ні, — відказала вона, дивлячись убік. — Ти Д24Л103.
Хай собі думає що заманеться, та вона нагадала про те, як — і чому — опинилася достатньо близько, аби запам’ятати його ідентифікаційний браслет. Він повинен був це відчути, повинен знати, що криється, пульсуючи, під пов’язкою на його руці. Ківа чула, що в Заліндові є власна форма таврування, ще задовго до свого прибуття, з семи років. Цей юнак — Джарен — не міг не знати про «З» до того, як його пожбурили в тюремний фургон. Цього не уникнув ніхто, кого відправляли в Заліндов.
Вона чекала на огиду і лють, які зазвичай з’являлися, коли вона вирізала символ. Але він був непритомним, тож його час був тепер. Вона не збиралася з духом. Не було нічого такого, що він міг би сказати, чого вона не чула раніше.
— Д24Л103, — врешті повторив він, перевіряючи знаки, викарбувані на металевому браслеті. Його погляд помандрував до пов’язок, наче він був спроможний бачити глибокі порізи під ними. — Це якось надто закручено. Мабуть, легше все-таки буде просто Джарен.
Ківа спіткнулася, її голова обернулася в його напрямку й застала блакитно-золоті очі, запалені гумором.
Гумором.
— Це для тебе жарт? — прошипіла вона, різко зупиняючись на гравієвій доріжці між лазаретом і кам’яною спорудою, яка була до нього найближче. — Ти ж усвідомлюєш, де зараз стоїш, чи не так? — вона розкинула руки, наче це могло допомогти розплющити йому очі.