Вона не помічала цього перші секунди, адреналін і біль від входження у воду відігнали будь-які думки, окрім того, щоб далі затримувати дихання, але коли той шок ослабнув — з’явився інший.
Вода була наче лід.
П’ятнадцять хвилин… надто довго, надто глибоко, надто холодно.
Прозвучало глухе відлуння, і Ківа з ривком зупинилася — валун нарешті гепнувся об дно каменярні чи, можливо, об якийсь вдало розташований виступ, що не дав опуститися ще глибше.
Однаково. Вона настільки глибоко, вода довкола настільки темна, що треба докладати зусиль, аби розгледіти хоча б щось, окрім розмитих, викривлених форм. Той, хто спостерігав згори, не міг би нічого побачити — тонни й тонни води ховали її від поглядів.
Холодно… їй було так холодно.
Ківа випустила ще кілька бульбашок, легені вже благали свіжого повітря. Вона опустила руки та обійняла себе, наче це б допомогло зберегти тепло тіла, та марно. Морозна вода пронизувала плоть і сягала кісток. Її кінцівки вже почали німіти, вся кров відпливала, аби захистити життєво важливі органи — серце й мозок. Можливо, Мотове зілля допомагало, але цього було недостатньо.
Її тіло сіпнулося, наче від кашлю, але вона не випустила більше, ніж кілька бульбашок, знаючи, що не можна, бо нема чого вдихати.
П’ятнадцять хвилин.
У неї й гадки не було, скільки часу вже минуло; гадки не було, скільки ще лишилося.
У неї й гадки не було, як протриматися довше.
Вона не відчувала пальців ані на руках, ані на ногах. І наче палала — холод був настільки кусючий, що нервові закінчення горіли.
«Дихай! — кричало на неї її тіло. — ДИХАЙ!»
Вона не могла.
Нема повітря.
Нема повітря.
Ківа знову сіпнулася, втрачаючи контроль над задухою.
Цього разу вона не зупинила потік повітря, який утік з легень, як і природну реакцію вдихнути.
Ні.
Ні.
Тепер вона давилася: замість кисню трахею наповнювала вода.
Вона кашляла, і давилася, і кашляла, і давилася, вода наповнювала легені, наповнювала шлунок, бо вона випадково ковтнула трохи: тепер усе повітря, яке вона так ретельно оберігала, зникло.
Оніміння ширилося на руки й ноги.
І темрява… вона розросталася, поле зору темніло, поки тіло сіпалося, сіпалося, сіпалося.
Тортури, це тортури.
А тоді все скінчилося.
Вона не могла більше боротися.
Її поглинуло забуття.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
— ДИХАЙ, ЗАРАЗО!
Ківа рвучко сіла, вона кашляла, з рота ринула вода, вона давилася повітрям, хапаючи його ротом і водночас виганяючи рідину з легень.
— Отак, випльовуй усе.
Ківа не могла думати ні про що, крім болю й холоду. Вона вся тремтіла, кінцівки заніміли, груди й голова боліли, легені та горло палали, ребра пульсували.
— Я тримаю, — знову почувся голос, і Ківа нарешті його впізнала, як і руки, що її тримали, і тіло, притиснуте до неї.
— Дж-дж-джарен? — спробувала запитати вона, але губам ледве вдалося вимовити слово.
— Я тут, — сказав він, обіймаючи її міцніше. — Ти жива. Жива.
Він казав це, наче молитву, ніби не міг повірити.
Відчуваючи пульсування в грудях, Ківа задумалася, наскільки близько до смерті була і чи завдячує йому життям.
А тоді — про те, чому вона в нього на руках. Де Рук? Наарі? Інші вартові? Ківа повільно розплющила очі з майже неймовірним зусиллям через замерзлість і болісне виснаження. Але коли побачила, де вони, адреналін нахлинув з новою силою і вона шарпнулась у Джарена в руках:
— Що…
Ківі не вдалося завершити речення, вона з зусиллям усвідомлювала, що бачить.
Вони досі були в каменярні.
Під водою.
Валун досі був прив’язаний до Ківиної ноги.
Але… вони дихали. Розмовляли. І не тонули.
Вони були в повітряній бульбашці розміру людини, якраз достатнього, щоб оточити їх: маленька повітряна воронка тяглася з води в них над головами, ймовірно — до поверхні, забезпечуючи їх свіжим киснем.
— Що за…
— Я поясню, — швидко перебив Джарен. — Але спершу треба тебе розігріти. Твоє тіло починає впадати в шок.
Воно не починало впадати в шок. Воно вже було в стані шоку.
І той шок виріс, коли Джарен притягнув її ще ближче й кільце полум’я виникло нізвідки довкола того місця, де вони стояли на дні каменярні.