Тепло, неймовірне тепло почало просочуватися в Ківині кістки, розморожуючи її ззовні досередини.
Вона застогнала і вхопилася за Джарена, який продовжував міцно притискати її до себе; тепло його тіла поєднувалося з бездимним полум’ям і повертало відчуття її кінцівкам, проганяючи крижану безчуттєвість.
Але хоча її фізичні муки легшали, розум скочувався в кошмар.
— Н-не розумію, — прошепотіла вона, досі з тремтінням, але далеко не таким, як раніше. Вона відпустила Джаренову промоклу сорочку й відштовхнулася якраз на таку відстань, аби подивитися йому в обличчя.
Вона не могла зрозуміти його виразу. Провина, страх, капітуляція. Поєднання всіх трьох — і ще щось.
— Не розумію, — повторила Ківа, переводячи погляд з нього на полум’я в бульбашці, тоді на темну воду за цим усім.
— Ні, розумієш, — тихо промовив він.
Ківа похитала головою. Тоді знову похитала, і мокре волосся впало на обличчя.
— Ні, — сказала вона, тримаючись за заперечення. — Це неможливо.
Вона вже тремтіла не від холоду.
Тремтіла від абсолютно іншого.
— Я не міг дозволити тобі померти, Ківо, — прошепотів Джарен, його руки досі її тримали, відчували, як вона тремтить. — Ти пробула тут надто довго. Ти… — Його горло сіпнулося. — Коли я дістався сюди — ти не дихала. Довелося тебе реанімувати.
Ківа відчувала правдивість його слів не лише від того, з яким жахом він на неї дивився, але й від пульсування у себе в грудях, легенях, серці.
Він повернув її до життя.
Але вона не розуміла іншого.
Вони були оточені вогнем. І повітрям. Посеред товщі води.
Ківа облизала губи й запитала:
— Тобі… тобі також принцеса дала амулет?
Джарен повільно похитав головою.
— Тоді принц? — прошепотіла Ківа хрипко.
Джарен заплющив очі й знову похитав головою. Таким самим хрипким голосом він сказав:
— Ні.
Одне слово — і Ківа зрозуміла.
Джарен не має амулета.
Джарену не потрібен амулет.
Бо Джарен володіє магією стихій.
Спогад кількатижневої давності заповнив її думки, Джаренові власні слова про тих, хто використовує магію: «Я чув, що трапляються аномалії. Народжені поза королівською кровною лінією, просто як у стародавні часи».
Аномалія.
Джарен — це аномалія.
Ківа не могла в це повірити.
— Як?..
Джарен обірвав її, лайнувшись, його голова сіпнулася вгору, у воду над ними.
— Нема часу, — сказав він, стаючи на ноги й тягнучи її за собою; бульбашка довкола них розширювалась. — Я хочу пояснити і поясню, клянусь. Але прямо зараз пообіцяй: ти не розповіси нікому, що тут сталося. Вони всі бачили, як я пірнав з кручі, але вода надто глибока, аби вони побачили ще щось. Їм не можна знати про мою магію. Ніхто, крім Наарі, не знає.
— Наарі знає?! — зойкнула Ківа. Вона хотіла б, щоб її мозок відновився швидше і їй було легше перетравити те, що вона дізналася.
— Пообіцяй, Ківо, — наполягав Джарен. — Не можна казати нікому, хто я такий. Ти розумієш?
Але Ківа не могла нічого обіцяти, бо мотузка натяглася, смикаючи її за ногу.
— Глибоко вдихни, швидше! — вигукнув Джарен, а тоді одразу припинив дію магії, яка захищала їх.
Негайно Ківу знов огорнула холоднюща вода, але цього разу її тягли догори, Джарен міцно за неї тримався, поки їх разом тягли до поверхні, а тоді — на повітря.
Подорож була довга, і Ківа знову кашляла й тремтіла, коли її витягли на край кручі. Їй не довелося вдавати, наче вона дихає з зусиллям, адже легені щиро протестували проти того, що їх знову позбавили кисню. Джарен був поруч, розбризкував воду разом з нею, його шкіра через холод набула блакитного відтінку, і Ківа була впевнена, що в неї так само.
— На ноги! — наказав грубий голос, і Ківу зі спини за сорочку вхопила рука й потягла догори, доки вона стала. Вона ледве трималася на ногах, але мала достатньо здорового глузду, аби боятися того, що мало статися.
— Я попереджав! — гаркнув Наглядач Рук, широким кроком заходячи в її поле зору. У його очах не було полегшення, а лише проблиск роздратування, наче він думав, що врешті-решт позбувся її.
Людина, яка поставила Ківу на ноги, лишалася позаду, її кулак стискав тканину біля шиї, через що Ківа з зусиллям, шумно вдихала, а її переохолоджене тіло жахливо трусилося. Вона краєм ока зиркнула на Джарена, але її страх тільки подвоївся, коли вона побачила: його тримає Різник.
— Я попереджав, — повторив Наглядач Рук, його темне обличчя затуманила злість, погляд рухався між ними. — Я неясно висловився, коли сказав, що не дозволю нікому втрутитися в це Випробування?