Ківа спробувала кивнути, але їй вдалося тільки знову закашлятись.
— Це не її провина, — заявив Джарен, сам відкашлюючись. — Я сам стрибнув за нею.
Рук зробив крок до нього і потягся до його руки, читаючи металевий браслет на зап’ясті.
— Д24Л103. Ти новий.
— Я вже тут майже два місяці, — сказав Джарен. Він витримав гострий погляд Рука і додав: — Достатньо довго, аби розуміти, кого варто рятувати.
Ківа відчула, як його слова пронизали її, та водночас вона прагнула, аби він заткнувся, адже знала: будь-що сказане погіршить ситуацію. Наглядач дійсно її попереджав. Він чітко висловився: будь-яке втручання цього разу призведе до покарання.
Джарен врятував їй життя. Вона не могла дозволити йому втратити власне.
— Я попросила його це зробити! — випалила вона.
Джарен різко повернув голову до неї:
— Ні, Ківо, не…
— Він постраждав, і я допомогла йому, тож він вважав, що винен мені, — швидко заторохтіла Ківа, з її губ злітала брехня. Вона затнулася, коли побачила Наарі краєм зору: обличчя вартової було бліде, жінка збентежено спостерігала. Але Ківа зосередилась і продовжила: — Він сказав мені, що колись пірнав в озеро біля свого дому й уміє надовго затримувати дихання. Ми домовилися, що він стрибне за мною після того, як я пробуду під водою довгий час, і він вдихнув повітря в мої легені, допомігши мені витримати довше. Це моя провина, не його. Моя ідея.
— Ківо…
— Достатньо! — гаркнув Джаренові Рук єдине слово. Він підступив до Ківи й низьким, погрозливим голосом рубонув: — Я намагався захистити тебе, але не можу захистити від себе самої. Більше не можу.
Вона ще не встигла осягнути Наглядачеві слова, а він сіпнув підборіддям до вартового позаду неї. Її сорочку відпустили, і на єдину сповнену полегшення мить вона подумала, що вільна. А тоді гострий біль спалахнув на потилиці.
Останнім, що чула Ківа, було те, як Джарен кричить її ім’я, поки вона безвільно валилася на землю.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Коли Ківа отямилась, її голова гула, а в основі черепа засів наполегливий, пронизливий біль.
Вона з зусиллям розплющила очі — простір довкола був темним і розмитим, перед очима все крутилося. Спробувала сісти, але знадобилося три спроби на те, щоб більше не лежати навзнак на холодній кам’яній підлозі.
— Ох, — простогнала вона тяжко, притискаючи руку до голови.
Заспокоюючи дихання, постаралась очистити розум, збагнути, де вона і чому.
Накрило хвилею адреналіну, коли вона пригадала.
Водна Ордалія.
Потоплення.
Джарен рятує їй життя.
За допомогою магії.
Наглядач Рук.
Далі нічого.
Серце гупало, ще більше розболілася голова, але також з’явилася необхідна ясність, і Ківі вдалося з тремтінням підвестися на ноги й нормально роздивитися кімнату, в якій вона перебувала. Камеру. Це була саме камера — малий порожній простір, оточений товстими кам’яними стінами, металеві двері; дуже тьмяний люмонієвий ліхтар давав якраз стільки світла, аби можна було хоча б щось бачити.
Ківа ніколи раніше не бувала в такій камері. Вона обмірковувала те, що знала про Заліндов, і в ній здіймався жах. З усіх будівель, що їх вона відвідувала як тюремна цілителька, лише в одну вона й ногою не ступала.
Вона була в блоці покарань.
Безодні.
Дряпання в металеві двері змусило її різко крутнутися в той бік, а тоді вона чимдуж позадкувала. Пульс бився дуже швидко, нерви в кінцівках стугоніли. Якби її сечовий міхур був у той час повний, вона б обмочилася — таким разючим був жах від того, з чим вона от-от мала зустрітися, від того, хто ступив у ті двері.
То не був Різник.
То не був навіть Кістяний.
Інший вартовий, якого Ківа не впізнавала.
Та відчувати полегшення було зарано, тим більше, що вартовий гаркнув:
— Ходи, цілителько! Потрібна твоя присутність.
Ківині ноги тремтіли, коли вона вийшла за чоловіком з камери в довгий кам’яний коридор. Уздовж стін було багато металевих дверей з рівними проміжками між ними, і вона чула плач і стогін, проходячи повз деякі. Джарен — за одними з них? Він поранений?
Повітря пахло страхом: кров, піт, блювота тощо. До горла підступила жовч, але Ківа зусиллям проковтнула її й почала дихати через рот, намагаючись не звертати уваги на крики, які лунали в її вухах.
— Сюди, — сказав вартовий, його рука стискала її плече, наче не даючи втекти.