Він відчинив двері — ці вже були дерев’яні, — і вони зайшли в кімнату.
Та була більша, ніж камера, з якої Ківа щойно вийшла, достатньо велика навіть для того, аби кілька людей вільно рухалися по ній. Стіни так само були з товстого каменю, а підлога ледь нахилялася до центру, до маленького стоку посередині кімнати, в який повільно стікала свіжа кров…
…кров Джарена, прив’язаного до бичувального стовпа: голова нахилена, а спина — місиво з глибоких червоних порізів.
— Ні! — зойкнула Ківа, її коліна підігнулися. Лише міцна хватка вартового вберегла її від падіння.
Джарен ледь ворухнувся, реагуючи на її голос, наче намагався підвести голову, але знесилився до того, як йому вдалося це зробити.
— Добре, ти тут.
Ківа дерев’яно повернулася до чоловіка, який тримав батіг. Бліді очі Різника світилися від садистичного задоволення, він шкірився на все червонясте обличчя й перекочував у руках «дев’ятихвосту кішку».
— Ти саме вчасно, побачиш найкращу частину, — продовжив він, повільно наближаючись до Джарена.
— Ні, будь ласка! — заблагала Ківа, кидаючись уперед. Їй вдалося зробити тільки один крок до того, як вартовий смикнув її назад, охоплюючи другою рукою ззаду довкола талії.
— Но-но-но! — прошепотів він їй на вухо, з рота несло гнилою рибою. — Ти лишаєшся тут. У першому ряді.
— Не хвилюйся, цілителько, — погукав до неї Різник. — Ми просто розважаємося. Тобі сподобається, от побачиш.
І без попередження він розмахнувся і вдарив, «дев’ятихвоста кішка» просвистіла в повітрі… і вгризлася в Джаренове тіло.
Тіло хлопця шалено сіпнулося, вирвався стогін, а тоді Джарен безсило завалився на стовп, який був єдиним, що його підтримувало.
Ківині очі наповнилися сльозами, а тоді ринули потоком, коли Різник знову замахнувся.
— Не треба! — закричала Ківа, її голос зламався. — Стій!
Але Різник не слухав.
— СТІЙ! — кричала Ківа, коли батіг удруге летів у повітрі. — СТІЙ! БУДЬ ЛАСКА! ЗУПИНИСЬ!
Вона знову й знову кричала, але вартовий лишався глухим до її благань і бив Джарена батогом по спині.
Знову.
І знову.
І знову.
У відчаї Ківа почала боротися з вартовим, який її тримав, пручалась у його руках, аби вибратися, дістатися до Джарена. Але марно — вартовий був сильним, його хватка — надто міцною, і він змушував її спостерігати за тим, як Різник продовжує тортури, перетворює Джаренову плоть на слизьке місиво.
Коли Різник нарешті відійшов, Ківа відкрито хлипала, її голос був хрипким від благань зупинитися.
А тоді він звернув до неї погляд своїх блідих очей.
У неї не лишилося місця для переляку, поки він розмашисто крокував до неї, а його шкіра й одяг були забризкані дрібними цятками Джаренової крові, яка ще й капала з батога. Відчувала вона тільки лють. І страх. Але не за себе — за Джарена, який лишався прив’язаним до стовпа. Нерухомо.
— З ним усе гаразд. Загоїться, — байдуже кинув Різник, підійшовши. — Рук наказав зробити відчутно, але без непоправної шкоди.
Він мав розчарований вигляд, а Ківа подумала, що більшої огиди вже не відчує.
Не в змозі бачити Різникове заляпане червоним обличчя, вона дивилася на батіг.
Крап, крап, крап. Джаренова кров крапотіла на підлогу, і в Ківі здіймалася нудота.
Різник захихотів, простяг руку і вхопив Ківу за підборіддя — болісна хватка його пальців змусила її подивитися на нього.
— Не хвилюйся, цілителько. Рук сказав тебе не чіпати. — На його обличчі з’явився злісний вишкір. — Він подумав, що змусити тебе дивитися стане більшим покаранням. — Вільною рукою він витер сльозу з її щоки, його вишкір став ще ширшим, коли вона спробувала відсахнутись, і пальці на її підборідді зімкнулися дужче. — Схоже, так і є. — Він знову захихотів, а тоді поглянув на вартового в неї за спиною. — Наглянь за її дружком. Якщо хоча б ворухнеться… — Різник передав закривавлений батіг, і вартовий узяв його, киваючи.
У Ківи не лишилося слів, не лишилося криків, коли Різник відпустив її підборіддя і вчепився в плечі, аби зусиллям розвернути. Вона навіть не відчула полегшення від того, що її не відшмагають наступною, бо Рук мав рацію щодо покарання: спостерігати гірше. Її мета в житті — зцілювати людей, а не робити їм боляче. І от Джарен страждає не просто через неї, а замість неї.
— Рухайся, цілителько, — наказав Різник, штовхаючи її до дверей.
Вона, спотикаючись, рушила з ним, наче в маренні, неспроможна збагнути, що їй тепер робити, як тепер почуватись, адже в думках лише раз за разом повторювалося те, як батіг б’є Джарена знову і знову.