Незадоволений її темпом, Різник міцно обхопив її зап’ястя рукою і потягнув Ківу коридором. Його долоня була вогкою, і коли Ківа подивилася на місце дотику, їй стало погано від вигляду Джаренової крові тепер і в неї на шкірі.
— Швидше! — прогарчав Різник, злісно смикаючи її за собою.
— Куди ти мене ведеш? — нарешті вдалося проскреготіти Ківі.
— Є різні тортури, ти в курсі? — повідомив він буденним тоном і продовжив тягти її за собою. — Є фізичні, як оце я щойно розважався з твоїм кавалером.
Розважався. Різник називав те, чим він щойно займався, розвагою.
— Він не мій кавалер, — хрипко прошепотіла Ківа, а гучне хльость, хльость, хльость, із яким батіг падав на Джаренову шкіру, далі лунало у вухах — спогад відмовлявся танути.
— А є ще психологічні, — продовжив Різник, який не помічав бурі в її душі. Або насолоджувався нею. — Рук сказав мені не мучити тебе лише фізично. — Коротка зубата посмішка. — Нічого більше він не згадував.
Вартовий замовк, аби дати їй це збагнути, але Ківа була надто ошелешена для тривоги. Лише дивилася на кров у Різника на руках, ногах, грудях, обличчі.
Так багато крові.
Її провина… то все Ківина провина.
— Ти… — вона ледве могла запитати, але мусила знати, тож таки хрипко вимовила: — Ти збираєшся його вбити.
Різник засміявся:
— О ні.
Ківа аж обм’якла від полегшення.
— Але коли він отямиться, то пожалкує, що я цього не зробив.
У Ківи на очах забриніли сльози, уява виривалася з-під контролю, коли вони нарешті дісталися до кам’яних сходів. Різник потягнув її ними вниз, а тоді вниз іще одними сходами. Тут повітря було холодним, пахло ще гірше, наче всі страждання згори просочилися під землю й лишилися там як примари.
— Знаєш, чого це місце називається Безодня? — запитав Різник, коли нарешті різким шарпанням зупинив її перед ще одними дверима — ці вже були з товстого, непробивного каменю.
Ківа відчула порожнечу всередині, страх за Джарена погрожував переповнити її. Але також, дивлячись на ці двері, Ківа відчула різкий страх за себе.
У неї не було шансу відповісти Різникові до того, як він відчинив двері і штовхнув її в геть чорний простір за ними, сповістивши:
— Ти от-от дізнаєшся.
А тоді — темрява.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ
Кам’яні двері відчинилися.
Світло в щілині.
Ківа повернула до нього обличчя, її очі настільки засліпило, що вона нічого не бачила, та все ж не стримала тихого зойку жадання.
Світло.
Просто світло.
Вона потяглася до нього руками, наче намагалася піймати пальцями.
А тоді воно зникло.
Так відбулося шість разів.
Шість разів за час, який здавався тижнями.
Місяцями.
Роками.
Ківа не знала, як довго була замкнена в чорній, хоч в око стрель, камері, істинній Безодні Заліндова. Різник мав рацію: психологічні тортури гірші за будь-який фізичний біль. У неї не було відчуття часу, не було відчуття простору… не було відчуття себе. Крім тих шести коротких митей, коли приносили їжу, ставили її на підлогу біля дверей, і Ківа гарячково шпорталася туди й навпомацки шукала, не було просвітів у темряві. Якби не ті шість доставок, вона вважала б, що померла: порожнеча в чуттях переконувала саме в цьому.
Втримувати здоровий глузд допомагало хіба що крапотіння в кутку, де брудна вода через маленький стік потрапляла в діжку. Ківа спочатку гидувала пити звідти, але коли першу їжу принесли без води, вона зрозуміла: її не принесуть. Якщо вона не хоче зневоднення, єдиний вибір — брудна вода.
Вона не могла зрозуміти стану води зором — не бачила її, тільки чула повільне крапання, доки та збиралася в малій посудині, призначеній не тільки для пиття, а й для того, щоб митися. Вода відгонила псиною, і коли Ківа нарешті набралася хоробрості ковтнути її, зачерпнувши рукою, смак виявився відповідним.
Але вона від цього не захворіла й не померла.
І погано звідти пахло чи ні, те кап, кап, кап було її постійним супроводом, єдиним, що розсіювало цілковиту нічогість.
І ще її думки.
Вони були найгіршими тортурами.
Години, дні, місяці, роки — скільки була замкнена там — вона раз за разом згадувала все, що привело до цієї миті, все, що їй досі було потрібно зробити, всі запитання, які лишилися без відповідей.