Джарен у безпеці? Вони досі роблять йому боляче? Він хоча б живий ще?
А його магія? Чому він у Заліндові, якщо міг використати магію та уникнути арешту? Який злочин він скоїв?
А ще Наарі: звідки вона знає Джаренову таємницю? Чому приховувала це від інших вартових, від Наглядача? Тому вона так ретельно й спостерігала за Джареном: боялася, що він може втекти?
Питання про Джарена завели Ківу в глухий кут, час спливав, і було ще багато того, чого вона не знала й відчайдушно хотіла знати.
З Тіппом без неї все гаразд? А з Тільдою?
Наарі дізналася, хто труїв в’язнів? Здогадалася, що Оліша й Нерґал — пішаки? Сказала Рукові? Вони знайшли ліки чи люди досі помирають?
Чи Ківа повинна буде постати перед фінальною Ордалією, Випробуванням Землею? Чи про неї просто забудуть і триматимуть тут, під замком, в ізоляції вічно? Якщо так, то що це означатиме для Тільди? Їй дозволять жити як ув’язненій, якщо вона переможе хворобу? Її вб’ють? Вже вбили? Їй загрожували не тільки хвороба й вартові — інші в’язні також. Ківа чула, як перешіптуються антибунтівники, які складали таємні плани їй на погибель: «Замочити ту так звану королеву, поки спить…»
Ківа не міркувала над тими погрозами, знаючи, що Тільда в безпеці у неї під наглядом. Але тепер… Будь-що могло трапитися, поки її нема поруч.
А як щодо Ківиної сім’ї? Креста дала бунтівникам знати, що Ківа в Безодні? Що Тільдине життя під загрозою, якщо Ківа звідси не вийде? Сім’я знає про її страждання в темряві? Вони переймаються?
Не дай їй померти.
Ми вже йдемо.
Вони не дотримали обіцянки, і Ківа більше не була певна, що зможе дотримати своїх: і Тільді, і собі.
Закодовані послання від сім’ї давали їй сили виживати — знання, що вони десь там, надія, що колись вона буде з ними. Але тепер Ківа боялася, що цього ніколи не станеться, що вона не доживе до того, аби побачити Заліндов ззовні.
Опинитися за межами цієї камери.
За межами цієї темряви.
Ще одна щілина в проході змусила Ківу нахилитися в тому напрямку. Здавалося, їй лише кілька хвилин тому принесли їжу, й вона задумалася, чи не почала раптом божеволіти, адже час став настільки викривленим. Вона з’їла харчі? Не могла пригадати смаку, навіть того, як тяглася по їжу. Але Ківа не дозволила цьому себе турбувати, натомість усім тілом повернулася до світла, купаючись у миті заспокоєння, яку те давало, знаючи, що воно зникне через кілька секунд. Та не зникло.
— Слава вічносвіту, ти жива.
Ківа була певна, що це сон, що стрибучий люмонієвий ліхтар у просторі — галюцинація, як і людина, котра його тримає.
— Наарі? — хрипко спитала Ківа. Чи принаймні спробувала. Вона не могла пригадати, коли розмовляла востаннє, і слова із зусиллям упали з губ.
Кам’яні двері зачинилися до майже дюймової, найменшої з найменших щілини, але світло лишилося. Ківа нестямно заморгала, зір призвичаювався після того, як вона так довго не бачила нічого, крім темряви.
— В нас лише кілька хвилин, — сказала вартова, опускаючись, аби сісти в обмеженому просторі. — Мені тут не можна бути.
Ківа простягла руку, аби доторкнутися до неї, досі не вірячи, що та дійсно там, але пальці натрапили на плоть, і з губ зірвався стогін полегшення.
— Ти справжня, — прошепотіла Ківа. — Справжня.
— Ти поранена? — запитала Наарі. — Тобі щось заподіяли?
Ківині думки були туманні, недовіра відчувалася надто гостро. Але Наарі була перед нею, могла відповісти на її запитання, тож Ківа взяла себе в руки.
— Джарен… ти його бачила? З ним усе гаразд? — запитала Ківа замість відповіді.
— Він… зцілюється, — сказала Наарі.
— Зцілюється? — Ківине серце забилося частіше. — Що з ним зробили?
Люмонієвий ліхтар висвітлив спантеличення Наарі.
— Він сказав, ти там була. Вони змусили тебе дивитися.
— Я бачила, як Різник бив його нагайкою, але то було багато тижнів тому. Давніше. Щойно ми потрапили сюди, — повідомила Ківа, відганяючи спогади. — З ним… З ним ще щось зробили? Хтось займається його ранами?
Її жахала думка, що його карали знову й знову тому, що він врятував їй життя.
— Тижнів? — повторила Наарі ще більш збентежено. А тоді вона роззирнулася малою темною камерою, побачила, що єдиним джерелом світла є те, яке вона принесла з собою, і її обличчя прояснилося від розуміння. А тоді його затопив жаль. Її тон був ретельним, обережним, навіть стурбованим: — Ківо, ти пробула тут лише шість днів.